«І чого ж ти тоді до дочки моєї причепився?» – сказала теща
Світлана Валентинівна виявила своє ставлення ще в ранній період знайомства: коли ми разом переступили через поріг її квартири, вона посміхнулася, а потім скорчила незадоволену міну.
Я вирішив не звертати уваги, адже вона бачила тільки мою зовнішність (мабуть, я виглядаю непривабливо), а ось душу ще не відчула.
Вона рідко бачила мене до весілля. Потім, коли повінчалися, ми одразу винайняли квартиру і оселилися там. До тещі приходили тільки у вихідні, і то зрідка.
Але потім сталося так, що ми одночасно втратили роботу. Буває з багатьма. Думали, поживемо в неї якийсь час і з’їдемо, коли скінчиться ця чорна смуга.
Вона впустила. Була навіть трохи рада, проте не нашій присутності, а новій можливості потріпати нерви.
Ось слухаю розповіді друзів та розумію, що їх люблять батьки дружин, поважають. Моя ж Світлана Валентинівна почала періодично запитувати мене щодо провалів у роботі і так само:
чому не здобув кращу освіту; чи не хочу я закінчити ще якісь курси; як планую «видертися».
До того ж вона наводила приклади успішних сусідів-чоловіків мого віку. Каже, що я навіть у побуті неохайний. Їй, бачите, не подобається, як я розкладаю рушник: треба куточок до куточка відразу ж, а я просто кладу на столик умивальника і все. Тут я розумію, все ж таки не на своїй території ми, і права качати якось не етично. Прийде:
вилки з ложками паралельно розкладати; тапочки рівно, а не шкарпетками в різні боки;
фільтр-пакетики від чаю відразу в урну кидати.
Все тому, що теща пропагує одну «дуже важливу» думку: якщо в голові порядок, то й у речах він теж буває. Але можна починати з речей, тоді й у голові все устаканиться «по поличках».
Я надсилав багато резюме, пробував працевлаштуватися, але поки що не вийшло (минуло 2 місяці після підселення до неї). Тоді вона заявила, що людина я надто тиха, непробивна, тому треба допомогти мені «пробитися в житті».
Почала водити мене на очні співбесіди в різні організації. Прям причепиться поряд і йде, потім чекає у коридорі. Знову почув себе маленьким хлопчиком, якого мама водить по поліклініках, до школи тощо.
Нічого не вийшло з цього її способу, оскільки вантажником я працювати не міг за станом здоров’я, а ні на які посади мене більше не брали.
Була ще вакансія промоутера, листівки біля супермаркетів роздавати у костюмі моркви. Але ж це для студентів! І яка там перспектива кар’єрного зростання? «Вирости» до костюма картоплі?
«І чого ж ти тоді до дочки моєї причепився?» – парирувала теща. «Ходила б моя дівчинка вільною, наречених перебирала б одного за іншим, може когось гідного і знайшла б.