Мама нав’язує мені почуття провини, коли я витрачаю гроші на свої потреби, а не віддаю їм із батьком. Розумію, що вона маніпулює, але все ж, це ж батьки, не можу їм відмовити

Наша сім’я завжди жила, м’яко кажучи, небагато. Мама працювала санітаркою в лікарні, тато слюсарем, але часто виявлявся без роботи. З грошима тоді ставало зовсім туго, бо тато не працював, зате пив.

Мама стійко переносила його загули. Я часто чула, як вона по телефону скаржилася своїй сестрі, що тато знову зaпив, а потім говорила, що не покине його, бо який-не-який, а мужик у домі.

Мені ж доводилося несолодко – одяг із чужого плеча, рідко купувалося щось нове, а якщо й купувалося, то з великим запасом на виріст. Подарунки до свят дарувати в нас було не прийнято, не було з чого виділяти на це кошти. З усіх свят так-сяк відзначався тільки новий рік, решта свят ніби не існували.

У школі я була якщо не ізгоєм, то щось близько до цього. Мій зовнішній вигляд залишав бажати кращого, та й душею компанії я ніколи не була. Самооцінка низька, вчилася середньо.

Я для себе вирішила ще в дитинстві, що вирвуся з усього цього, у мене буде нормальне життя, а моя дитина нічого не потребуватиме. Мама над цими моїми мріями сміялася, говорячи, що теж колись так думала.

– Я теж мріяла, що відучусь на лікаря, але завагітніла тобою, вийшла заміж і все, моє життя почало крутитися навколо сім’ї, не було коли вчитися. Потрібно було працювати, щоби прогодути себе та тебе.

Здавалося це все так, що якби не я, то у мами було б зовсім інше життя, але вона всім пожертвувала заради того, щоб виростити мене. Я дуже довго вірила в це, а мама мною через це часто маніпулювала.

Коли я після школи вирішила вступати, моє рішення у сім’ї не підтримали. Батьки заявили, що я йду працювати і допомагати їм платити за рахунками, або можу збирати речі і йти, куди очі дивляться.

– Я не збираюся тебе ще п’ять років тягнути на своєму горбі, – кричала на мене мама, коли дізналася, що я пройшла на бюджет до університету. А я думала, що мною пишатимуться.

З дому я йшла під напуття “швидше подорослішати і перестати займатися нісенітницею”, що в маминому випадку означало “перестати витати в хмарах і йти працювати хоч кудись, щоб допомагати сім’ї”. Допомагати мені ніхто не збирався, навпаки, на допомогу чекали від мене.

– Виростили кoбіту, а толку? Вчитися вона пішла, подивіться на неї. Та толку з твого навчання, якщо ти через рік-другий завагітнієш, вийдеш заміж і все, став хрест на кар’єрі. Я вже знаю, про що говорю, – фиркала мама в ті рідкісні дні, коли я приїжджала відвідати їх.

Мамині прогнози не справдилися. Я не принесла у подолі, не вийшла заміж по зальоту, не поставила на кар’єрі хрест. Ще в університеті почала працювати за спеціальністю, як то кажуть, “за стаж”. Платили мені такі копійки, що не окупалася навіть дорога на роботу, зате я переймала “бойовий” досвід, а в трудовій з’явився перший нормальний запис.

Після закінчення університету я змогла досить швидко знайти нормальну роботу, тому що до диплому додавався стаж у три роки, що для молодого фахівця розкіш. Не скажу, що мене з руками відривали роботодавці, але я вибирала місце роботи з трьох варіантів.

Зі своєї першої нормальної зарплати я накупила смаколиків і поїхала до батьків – хвалитися. Мені було так важливо, щоб вони почали пишатися. Але вийшло інакше. Замість слів “ми тобою пишаємося, ти молодець” я почула, що як була дypою, так і залишилася.

– Не потрібне нам це свято живота! У нас борг по комуналці, того й дивись світло відрубають, а вона ананас притягла, – гірко посміхнулася мама.

Я поняття не мала, які були справи з комуналкою, тому що з першого курсу не жила в батьківському будинку. Як мене звідти виставили, так я туди тільки в гості й їздила, та й то дуже рідко. Мені стало соромно, що не знаю, як і чим живуть мої батьки.

Наступного місяця я половину зарплати відвезла мамі, щоб вона вже витратила туди, куди треба. Замість подяки вона пробурчала щось на кшталт “з паршивої вівці хоч шерсті клок”. Мені стало дуже прикро, адже я намагалася допомогти.

– А мені що, в ноги тобі треба впасти, що ти нам допомогла? Це твій обов’язок – допомагати батькам. Щось ти ні мені, ні батькові жодного разу не подякувала, що тебе виростили, вигодували, на ноги поставили.

Її закид здався мені справедливим. Так і повелося, що я на себе витрачала мінімум, а решту віддавала мамі. Через рік такого життя я зрозуміла, що на себе гроші я не витрачаю, тільки на оренду житла, проїзд, якісь невідкладні потреби, типу, їжі та сезонного одягу. Все, що можна відкласти в довгу скриньку, я відкладала. Наприклад, похід до стоматолога.

Потім була історія, коли у мене защемило спину, але через голосіння мами я відмовилася від необхідних курсів масажу і уколів, просто знявши симптоми. Адже їм гроші потрібніші. Заїкнулася про іпотеку, але знову натрапила на нерозуміння.

– Так ти одразу скажи, що більше нам із батьком допомагати не збираєшся. Дякую, доню! А що я не так сказала? Ти зараз спочатку збиратимеш на внесок, потім ще років тридцять будеш виплачувати. А на батьків начхати. У нас ось ремонту не було з дев’яностих, але яка тобі різниця, так? Ти ж могла допомогти нам, адже ця квартира після нас тобі й дістанеться.

Я дуже втомилася так жити. Розумом я розумію, що мама маніпулює мною, вселяючи почуття провини, але це не заважає мені страждати від безсоння, постійно проганяти в голові наші розмови і згодом знаходити в її словах раціональне зерно.

Причому я навіть не розумію, на що вона витрачає гроші – у них із батьком життя нічого не змінюється. Ні ремонту, ні обновок, тільки борг із комуналки не накопичується.

Подруга порадила походити до психолога, але це теж гроші. Поки що я збираюся з духом. Розумію, що мені це потрібно, але ніяк не можу наважитися.