Родичі з міста до нас у село щоліта їздили, а нас до себе на Різдво безкоштовно не впустили…

Наші міські родичі занадто багато про себе думають. Нікому з нас немає діла до їх квартир і реєстрації. Рідня в місті далека – двоюрідна сестра мами і сім’я її сина. Гонору у них – до і більше. Ніби народитися в місті – їх особиста заслуга. Гаразд би самі пробилися, купили. Ні, не купили, там тітка вдало заміж вийшла. Так вони і живуть всі разом.

Двоюрідна тітка на пенсії, а її син, мій троюрідний брат (якщо я не помиляюся), працює слюсарем у керуючої компанії. Його дружина – прибиральниця на заводі. І вони дуже любили приїжджати до нас в село і гнути пальці. Люди, які живуть від зарплати до зарплати, кривилися при вигляді гною, але з задоволенням поглинали наші фрукти та овочі. Вони презирливо відгукувалися про воду з колодязі, але з апетитом наминати шашлик з наших поросят.

«Грошей немає, тут заплати, там заплати …» –  бідкалися вони по телефону. Але варто було їм приїхати до нас, як на їх лобах буквально спалахував напис «Ми з міста!»

– Ви завжди можете на нас розраховувати! – запевняли вони, їдучи від нас з гостинцями: салом, копченою рибою, варенням-соліннями.

Так за один приїзд вони нажиралися на кілька тисяч, але їм слова ніхто не говорив і шматком м’яса не дорікав.

У нас різко постала потреба звозити маму в місто. Слід було встигнути обстежити її до локдауну. Дороге обстеження не залишило ресурсів на готель або знімне житло. Згадалося: «Ви завжди можете на нас розраховувати!» Подзвонили і вирішили напроситися на Святвечір і ще кілька днів поки справи не залагодимо.

Дружина троюрідного брата вислала мені прайс. Ночівля – 100 гривень з людини, по-родинному. Їжа – 150 гривень на добу з людини. Суму за стіл на Святвечір і різдвяні свята ділимо порівно, чек за продукти вона збереже.

Щось з розділу «віп»: окреме ліжко-місце – ще 100 гривень зверху, культурна програма – тільки за наш рахунок. Червоним була позначена фраза: «Оплата вперед».

Збиралися їхати ми з мамою на 3 дні. За цей час ми б заплатили нашим дорогим щорічним гостям 2100 у гривнях.

Я відразу згадала, як вони гостювали у нас по 2-3 дня майже кожні червневі, липневі і серпневі вихідні протягом багатьох років. Не привізши з собою навіть буханки хліба. Жодного разу. Я відмовилася від цієї щедрої пропозиції. Маму звозила, звернувшись за допомогою до батьків чоловіка.

Її обстежили, побоювання не підтвердилися, проблеми зі здоров’ям вдасться виправити. Зате почала розуміти готовність міської рідні допомогти і відплатити за нашу гостинність.

Влітку, коли вони знову захочуть до нас приїхати, як ні в чому не бувало, і скомандують, що чекають шашлики. Я також звучу гостям цінник, на ходу вигадуючи:

– Ночівля – 300 гривень з людини. Свіже повітря дорогого коштує. Їжа – 500 гривень з людини в добу, у нас все натуральне. Баня – 1000 гривень за вечір. Віп-пропозицій у нас немає, культурна програма за ваш рахунок, оплата вперед.

Ось так. Їх об’їдають, а вони нікого не об’їдають. До них приїжджають – не виженеш, а самі до нас як їдуть? Їх хіба вигнати може було? Плювати, що у нас теж плани. Та й хто ми такі? Подумаєш – сільські жителі!

Води наносити – НЕ допросишся у цих ФІФ. Натякнеш на допомогу з прополкою – вони відпочивати приїхали.

НАВІДПОЧИВАЛИСЯ. ВСЕ.

Навіщо тоді було говорити, що ми завжди можемо на них розраховувати? Годівлю вони нам з мамою пропонували за 150 гривень на добу з людини! Нашою ж картоплею нас годувати збиралися! Яку їм мама мішками з собою збирала!

А коли восени традиційно подзвонять, овочами цікавлячись. Я також їм відповім, що без проблем: 450 гривень за картоплю, 300 за моркву і буряк. По-родинному, забирати самовивозом.

Нам від них нічого не треба – ні квартири, ні міської прописки. Нам і тут добре. А ось їм без нашого села, мабуть, буде не дуже. Ще б пак, шашличок та рибка копчена халявну. Самі собі лавочку прикрили. Шановні міські родичі, нічого на дзеркало нарікати, коли пика крива!