«Я не ганчірка для підлоги». Ось як я покарала чоловіка за неповагу …
Дивно звичайно, але через 7 років після весілля, мій чоловік раптом вирішив, що в нас в сім’ї головний він і йому дозволено мене виховувати і принижувати. Я з самого початку терпіла, думала може це період просто такий. Ну буває, щось в голову таке прийде, а потім попускає, але ж ні! Тут легше не ставало. Сваритися я не хотіла, тому з самого початку мовчала і підігравала, а потім мені набридло.
Знаєте, я теж себе не на смітнику знайшла і принижуватися не збираюся. Нормально жити з людиною, яка тебе не поважає просто неможливо. Саме тому, я вирішила його трохи провчити.
Мені стало прикро від того, що мої зусилля взагалі не цінуються. А я ж теж працюю і гроші свої я витрачаю не на себе, а на продукти і всі необхідні речі. Так, зарплата у мене набагато нижча ніж у чоловіка, але це не означає, що мене можна принижувати!
Ось я і вирішила запропонувати чоловікові пожити в різних кімнатах, просто як сусіди. За квартиру будемо платити навпіл, а все інше кожен купує сам. Благо у нас дві кімнати в квартирі і я благополучно перенесла свої речі в вітальню. Телевізор і приставку віддала чоловікові в спальню, мені вони все одно не потрібні. Він спочатку говорив, що я зійшла з розуму, але я чітко сказала йому про те, що мене не влаштовує. Виправлятися він не збирався, тому погодився на мій експеримент.
І знаєте, я з тих пір відчуваю таку свободу і контроль над власним життям, якої не було ніколи! Тепер після роботи я не тікаю готувати вечерю, а можу спокійно погуляти і просто купити собі кефір.
Я не витрачаю всі свої гроші на продукти, тому що сама я їм мало. Навіть вдалося сходити в салон і волосся пофарбувати. У вихідні я більше не влаштовую прибирання всього будинку, а спокійно йду зустрічатися з подругами. Загалом, жити мені навіть простіше стало, ще й гроші залишаються.
Чоловік зі мною не розмовляє, але я бачу, що йому все одно. Вечеряє він або пельменями, або бутербродами. Ходить злий. Схуд навіть, тому що на роботу йому ніхто їжу не готує. Білизна та чисті шкарпетки давно закінчилися, але з пральною машиною він так і не розібрався. Навіть в душ вечорами перестав ходити. Люди скоро будуть обходити його за кілометр.
Якось раз запитав у мене, де я такий смачний хліб купую. Вирішила не говорити. Прикро, коли людина не знає, що в його будинку вже 2 роки як є хлібопічка. Ось так і живемо, такі рідні і чужі одночасно.
Не боюсь чи що піде? Ні. Мені все одно. Я не маю наміру терпіти таке до себе ставлення. Не знаю, що буде далі, тому що чоловік у мене занадто гордий, прощення просити не буде. Та й я йти на примирення не хочу. Час покаже, що буде далі. Добре що дітей у нас поки немає.
Як би ви вчинили на моєму місці?