Які молитви чують на Небі: притча про справжнє звернення до Бога
Давним-давно жив праведний старець. Увесь свій вік він провів у молитві, постах і спогляданні. Його серце боліло за людство — за те, що люди, хоч і моляться Богу, але живуть у сварках, ворожнечі, зневірі. Щоранку й щовечора він звертався до Господа:
— Господи, чому так? Люди наповнюють храми, просять миру, покаяння, милості — а серця їх не змінюються. Невже Ти не чуєш молитов Твоїх дітей?
З цими думками старець заснув. І в сні до нього з’явився Ангел. Обійняв його ніжним крилом і підніс угору — високо над землею.
Чим вище вони здіймалися, тим тихішими ставали звуки земного життя. Вщухли голоси, пісні, навіть дзвони. І лише іноді звідкись линули ніжні мелодійні звуки, немов далекий шепіт лютні.
— Що це звучить? — запитав старець.
— Це — молитви, які доходять до Неба, — відповів Ангел. — Тільки такі слова ми чуємо тут.
— Але чому їх так мало? Адже зараз стільки людей молиться в церквах…
Ангел сумно поглянув на нього:
— Хочеш побачити правду? Подивись.
Унизу виднівся великий храм. Його склепіння наче розкрились, і старець міг побачити все, що відбувається всередині. Церква була повна людей: жінки й чоловіки, діти й літні люди, заможні та бідні — усі стояли в молитві. Священник служив літургію, хор готувався співати, диякон урочисто підняв орар.
Та не було чутно жодного звуку.
Усе виглядало, наче вистава без слів. Читання, спів, навіть молитовні зітхання — все було німи. Лише роти рухались, тільки жести промовляли — але до неба не долітало нічого.
— Чому? — здивувався старець.
— Спустися й побачиш, — мовив Ангел.
І вони опинилися серед людей. Старець побачив ошатно вбраних парафіян, які ревно хрестились і кланялись. Але Ангел торкався одного за одним — і в серцях кожного відкривалась зовсім інша молитва.
Жінка, вбрана в дорогу сукню, заздрісно дивилась на іншу прихожанку:
«Знову вона в новому капелюсі… Чоловік п’яниця, діти — як жебраки, а вона вдає з себе леді…»
Купець, що стояв поряд, не відривав погляду від іконостасу, але думки його були далекі від Бога:
«Продешевив… Тисячу, а може й більше, втратив. Як тепер надолужити?»
Молодий селянин підглядав за дівчиною й мріяв:
«Гарна Дуня… Оце б мати таку за жінку…»
Так Ангел торкався одного за одним — і в кожному серці була суєта, осуд, заздрість, турботи про земне. Вони стояли перед Богом, але не були з Ним.
— Бачиш? — промовив Ангел. — Тому їхні молитви мовчать. Бо тільки губи моляться, а серце — ні. А лише серцева молитва — справжня і жива.
І раптом, серед тієї німих молитов, пролунав тоненький дитячий голосок:
— Господи! Ти добрий і милосердний… Зціли, врятуй мою матусю…
У кутку храму стояв хлопчик, тремтів від холоду, притиснувшись до стіни. Його очі були повні сліз, а в серці — любов і тривога за маму.
— Ось молитва, яку ми чуємо! — сказав Ангел.
І серце старця затремтіло від радості й болю водночас. Він зрозумів: Бог не глухий. Але чує не ті слова, що на вустах — а ті, що в серці.
Справжня молитва — це тиша душі, щирість серця і чистота наміру. Лише така молитва піднімається до неба.