Притча про тих, хто тільки скаржиться, але нічого не змінює

Знаєте, у кожного з нас є хоча б один знайомий, що постійно нарікає: то життя не таке, то робота набридла, то люди довкола не ті… А може, інколи й ми самі схожі на таких?

Одного разу чоловік йшов стежкою повз невеличку хатину. На старенькому дерев’яному ґанку сиділи бабуся в кріслі-гойдалці й дідусь, заглиблений у читання газети. Між ними, просто на підлозі, лежав песик і жалібно скиглив. Чоловік упіймав себе на думці: «Чому ж він так скиглить? Може, хворий?»

Наступного дня картина не змінилася: старенькі сидять, пес стогне. Третій день — те саме. Чоловік більше не витримав і підійшов до бабусі:

— Перепрошую, бабусю, що з вашим песиком? Чому він так жалібно скиглить?

Бабуся посміхнулась лагідно, як тільки вміють усміхатися старі люди, і відповіла:

— Та нічого особливого. Лежить собі на цвяху.

Чоловік здивовано перепитав:

— На цвяху? Так чому ж він просто не встане?

Бабуся хитнула головою:

— Бо йому боляче настільки, щоб скиглити, але ще не настільки, щоб підвестися і щось змінити.

Ця проста, але мудра історія про нас із вами. Часто ми скаржимося на все навколо: на втому, на обставини, на інших людей. Нам неприємно, нам некомфортно, але зробити перший крок — важко. Адже простіше посидіти й поскиглити, ніж наважитися змінити.

Та істина в тому, що, щоби щось змінилося, треба хоча б підвестися. Підвестися — а там і життя почне потроху змінюватися.