Сила любові сильніша за хворобу

Моя прабабуся одного разу поділилася зі мною спогадом, який я пам’ятаю й досі. Коли вона була ще юною дівчиною, її підкосила тяжка хвороба — тиф. Стан був настільки важким, що родина вже майже втратила надію, готуючись до найгіршого.

Її ізолювали — виділили окремий посуд, заборонили братам і сестрам підходити, аби не наразити їх на небезпеку. У хаті панував страх, мовчання й тривога.

Та одного дня до неї підійшов батько. Сів поруч і лагідно спитав:

— Катрусю, скажи мені, що б ти зараз найбільше хотіла скуштувати?

Слабким голосом вона відповіла:

— Вершків би…

Був важкий, голодний рік. Про вершки можна було лише мріяти. Але тато не роздумував. Він узяв із дому останню цінну річ, пішов на базар, продав її і приніс доньці баночку вершків.

Вона з’їла їх. І саме після того почала поступово одужувати. Потроху повертався рум’янець, з’являлися сили, а разом із ними — віра в життя.

Я, будучи ще дитиною, здивовано спитала:

— Але ж вершки не можуть вилікувати тиф?

Прабабуся усміхнулась і сказала:

— Не вершки, доню. А відчуття того, що ти потрібна, що тебе люблять і заради тебе готові на все… Оце й лікує.

Цю історію я згадую й сьогодні, коли розмірковую про справжню турботу та любов. Адже іноді вилікувати може не ліки, а душевне тепло і віра в те, що тебе не залишать.