Сиджу біля мами в лікарні. Поруч — бабуся під 90 років. До неї щодня приходить дідусь, тримає за руку і боїться відпустити…

Сиджу біля мами в лікарняній палаті. У сусідньому ліжку — бабуся, якій вже за дев’яносто. Лежить тихо, майже не рухаючись. Аж ось до палати заходить дідусь — худенький, змучений роками, ледь переставляє ноги, але несе в руках авоську. У ній — зовсім проста їжа: натерте яблуко в баночці, варена курочка, поламана на дрібні шматочки — усе зроблено так, щоб бабусі було зручно їсти, не напружуючи себе.

Вони майже не розмовляють. Дідусь мовчки сідає на стілець біля неї, нахиляється і просто бере її за руку. Тримає її так, наче боїться відпустити. Наче знає, що як тільки відпустить — вона піде. Назавжди.

Я дивлюся на цю сцену і не можу стримати сліз. І думаю, чому ми, молоді, повні сил, так легко втрачаємо ніжність і турботу? Чому в нашому щоденному поспіху так часто бракує звичайного: потримати за руку, сказати тепле слово, приготувати комусь просту, але потрібну вечерю?

Коли-небудь кожен з нас опиниться на місці цієї бабусі чи цього дідуся. Коли-небудь ми відчуємо беззахисність і потребу просто, щоб хтось тримав за руку. І як добре, якщо в цей момент поруч буде хтось, хто не побоїться залишитися, хтось, хто буде тримати — міцно і довго. Бо любов — це не гучні слова. Це дрібниці. Це дотик руки, терпіння, турбота. І справжня любов — саме така.

Вона мовчазна, але сильна. І залишається з нами до самого кінця.