Притча про чотири свічки: світло, яке не можна втрачати

В одній затишній кімнаті горіли чотири свічки, тихо і мирно, поступово танучи у сутінках. Було настільки тихо, що здавалося, ніби свічки шепочуться між собою, розмовляючи про щось важливе.

Перша свічка сумно сказала:

— Я – Спокій. На жаль, люди забули, як зберігати мене у своїх серцях. Вони постійно поспішають, турбуються, сперечаються. Мені здається, я більше не потрібна… — і з цими словами свічка погасла.

Друга свічка легко затремтіла полум’ям і тихо промовила:

— Я – Віра. Люди перестали помічати мене. Вони вважають, що їм під силу все самим, не бажають вірити в добро і справедливість. Навіщо мені горіти, якщо мене ніхто не потребує? — і легкий вітерець одразу загасив її полум’я.

Третя свічка засумувала, і її вогник ледь мерехтів:

— Я – Любов. Мене теж не цінують і не розуміють. Люди втрачають ніжність один до одного, часто ненавидячи тих, хто найближчий до них. Я вже не маю сили світити, якщо мною нехтують, – і з цими словами згасла й третя свічка.

Раптом до кімнати забігла маленька дитина. Побачивши три згаслі свічки, вона злякано вигукнула:

— Що сталося? Чому ви не горите? Ви повинні світити, я боюся темряви! – і малеча почала плакати.

Тоді четверта свічка лагідно сказала:

— Не плач, не бійся! Я – Надія. І поки я продовжую горіти, завжди можна знову запалити Спокій, Віру і Любов.

Дитина, втішившись, взяла четверту свічку й запалила інші три. Кімната знову наповнилася ніжним, теплим світлом.

Сенс притчі:

Навіть у найтемніші моменти життя ніколи не можна втрачати Надію. Адже саме вона допоможе відродити Спокій у серці, повернути Віру в найкраще та відновити Любов, яка робить життя повним і світлим.