Прийомна дитина чи чоловік? Я вибрала перший варіант. І не пожаліла

Я виховую одна двох прийомних дітей. Вони мені стали абсолютно рідними, я дуже рада, що зважилася на цей крок.

Я не жила до зустрічі з ними. Моє життя було нудним і одноманітним. Я часто сумувала і плакала. Я чекала на той день, коли все буде по-іншому, і він настав.

Коли я усиновила першу дитину, мені було 30 років. Я перестала сподіватися і вірити в те, що зможу зустріти хорошого чоловіка. Мені хотілося стати мамою – це була моя життєва мета.

Багато хто думає, що усиновити дитину без чоловіка – це дурість. Але я не згодна. Я виростила Дениса повноцінною людиною, фінансове становище дозволяло забезпечити його всім необхідним.

Коли я зустріла майбутнього чоловіка, сину було вже чотири роки. Макс пишався моїм вчинком.

Ми зіграли весілля. Син дуже полюбив Максима. Незабаром я вирішила, що для повного комплекту потрібна ще дочка. До слова, завагітніти я не могла, лікарі діагностували у мене якесь зaхвopювання. Макс розгубився, коли це почув, але я знала – це не вирок, адже в дитячому будинку багато дітей.

Чоловік не був згоден на це. Він сказав, що не зможе полюбити чужу дитину. Я не звинувачувала його, ми по-тихому розійшлися, і кожен пішов своєю дорогою.

Я мріяла про маленьку принцесу. Щоб швидше забути свою сумну лав сторі, я відвідала дитбудинок, познайомилася з дітками і удочерила дівчинку.

Я не засуджувала Максима за його вибір, адже у кожної людини є своя позиція.

Пройшов рік – чоловік повернувся. Він попросив у мене прощення, але я вирішила, що краще нам будувати свої долі по різні боки барикад.