Хвіст щастя: притча про те, чому не треба гнатися за тим, що завжди поруч

У затишному куточку саду стара кішка лежала на м’якій траві й грілася під лагідним сонцем. Її очі були напівзаплющені, а вусики ледь-ледь тремтіли від теплого вітру. І тут повз неї, мов блискавка, промайнуло мале кошеня — вертке, жваве, мов кулька енергії. Воно перекинулося через себе, крутнулося, підстрибнуло й знову почало крутитися навколо.

– Що ти робиш, малюку? – ліниво запитала кішка, не відкриваючи очей.

– Я намагаюся зловити свій хвіст! – запихаючись, вигукнуло кошеня.

– І навіщо тобі це? – усміхнулась стара кішка.

– Мені сказали, що мій хвіст — це моє щастя. Якщо я його зловлю, то стану по-справжньому щасливим! Я вже третій день ганяюся за ним, а він усе тікає…

Стара кішка повільно відкрила очі й подивилась на кошеня з ніжною усмішкою, яка буває тільки в тих, хто багато пройшов і багато зрозумів.

– Коли я була молодою, – почала вона, – мені теж сказали, що моє щастя в моєму хвості. І я, як і ти, бігала за ним без перепочинку. Забувала їсти, забувала пити — тільки бігла, бігла, бігла. І все було марно. Я падала від утоми, вставала і знову бігла. Аж поки одного дня не змирилася й просто пішла вперед, не думаючи ні про що.

– І що ж тоді сталося? – зацікавлено запитало кошеня.

– А сталося диво, – м’яко відповіла кішка. – Я раптом помітила: куди б я не йшла, мій хвіст завжди зі мною. Так і щастя — не потрібно бігти за ним, виснажуючи себе. Треба просто йти своєю дорогою — з добром у серці, з відкритими очима — і щастя завжди йтиме поруч. Непомітно, але вірно.

Маленьке кошеня замислилось. Воно перестало крутитися і тихо лягло поруч зі старою кішкою. Сонце світило все так само лагідно, а щастя, здається, вже було зовсім поруч.