Рай і пекло починаються вже тут, на землі: історія, що змушує замислитись

В одному храмі плакала жінка. Її мати, зламана старістю і хворобами, втратила розум, як мала дитина: ходила під себе, мазала стіни. “Я вже не витримувала, – зізнавалась вона священнику, – довела мене до межі. Вдарила… А вночі мама померла. Наче все було підлаштовано навмисно…”
Священник не став засуджувати. Він знав: догляд за безпомічними родичами — важкий хрест. Але й випробування, що дається людині не даремно.

Господь шле нам випробування, щоб ми зростали. Щоб на виході ми стали справжніми людьми: перемогли в собі зло, виростили чесноти. Інакше як навчитися любити, терпіти, прощати? Просто сказати “я каюсь” перед смертю — замало. Справжня перемога над собою вимагає праці, іноді тривалої й виснажливої. Рай і пекло починаються ще тут, серед буднів.

Доглядаючи немічних і хворих, ми вчимося милосердю, терпінню, вірності. Ми стаємо сильнішими серцем. Якщо ж почнемо відвертатися від старих і слабких, поступово перетворимося на тих, для кого чужа біда — ніщо.
Подивіться навколо: реклама нав’язує культ задоволень. Жити лише “для себе” стає нормою. Але хіба для цього ми народжені?

Коли серця черствіють, ми стаємо уразливими. Варто забрати комфорт — світло, воду — і багато хто сам поповзе до будь-кого, хто пообіцяє повернути “зручне” життя.

Пригадується мені ще одна історія. Я прийшов до жінки, яка вже десять місяців доглядала свою стареньку маму, яка впала в дитинство. Щодня після роботи вона бігла до матері: годувати, прати, прибирати, підмивати. І так без вихідних, без жодної відпустки.

Я запитав:
– Чому не віддаси маму в будинок престарілих? Легше було б.

Вона відповіла просто:
– Вона ж моя мати. Скільки років вона доглядала мене! Як я можу зараз її зрадити?

Через кілька днів її матері не стало.
Я досі пам’ятаю ті натруджені руки, опухлі від роботи вени, втомлені очі цієї жінки. І досі серце стискається від бажання схилити голову перед такими руками.

Тому пам’ятаймо: рай чи пекло ми створюємо своїми руками. І починається все не після смерті — починається вже тут.

Олександр Дяченко