Я не допомагаю своїй дружині. І цим пишаюся.

Нещодавно до мене зайшов у гості приятель на чай. Ми сіли на кухні, розмовляли про життя, про роботу, про буденні справи. У якийсь момент я встав і сказав:

— Зачекай хвилинку, я лише помию посуд і повернусь.

Він подивився на мене, ніби я збирався злітати на Марс. Зі здивуванням і нотками поваги в голосі сказав:

— Класно, що ти допомагаєш своїй дружині. Я от перестав. Раніше щось і робив — помив підлогу, приготував вечерю — а вона навіть «дякую» не сказала. Якось не надихає, чесно кажучи.

Я сів навпроти нього, подивився йому в очі й відповів:

— Але я не допомагаю своїй дружині.

Їй не потрібен помічник. Вона — не менеджер, а я — не підлеглий. Ми — партнери. Це наш дім, наш побут, наше спільне життя.

Я не допомагаю їй прибирати — бо я теж живу в цьому будинку, я не гість.

Я не допомагаю їй готувати — бо я теж їм.

Я не допомагаю мити посуд — бо я теж ним користувався.

Я не допомагаю їй із дітьми — бо це мої діти, не лише її.

Я не допомагаю прати, складати чи розвішувати одяг — бо це наш спільний одяг, наша постіль, наше життя.

Я не «підключаюсь» до справ — я в них учасник з першої хвилини. Ми разом у цьому партнерстві. У кожному його аспекті. Це не «допомога». Це відповідальність.

А тепер у мене питання: коли ти востаннє дякував своїй дружині за те, що вона прибрала, приготувала, помила, вирішила мільйон дрібних, але важливих питань?

Не «дякую» на ходу, а по-справжньому:
— Кохана, ти неймовірна. Я бачу твою працю. Я ціную тебе.

Чому ти чекаєш подяки за кожен раз, коли підмітаєш підлогу, а їй подяки не висловлюєш — роками?

Можливо, винна культура «мачо» в якій нас виховували.
Можливо, тобі здається, що вона просто має це робити? Бо це «жіноче»?

Але якщо хочеш, щоб тебе хвалили — хвали й сам. З почуттям. З повагою. З любов’ю.

Не будь гостем у своєму домі.
Не будь тим, хто приходить додому лише їсти, спати й користуватися чистими рушниками.
Будь господарем. Будь партнером. Будь людиною.

І пам’ятай: великі зміни в суспільстві починаються з малого — з власної кухні, з ванної кімнати, з дитячої.

Вчи дітей справжньому партнерству.
Пояснюй синові, що бути чоловіком — це не про командування, а про участь.
Показуй доньці, що турбота має бути взаємною.

І тоді ми побудуємо нове суспільство — не на словах, а на щоденних справах.

Автор: Тед Едвардс
(Адаптація українською — Територія Інтелекту)