Притча про чотири свічки: урок на все життя

У затишній кімнаті, де панувала м’яка тиша, горіли чотири свічки, повільно танучи та мов наче ведучи бесіду між собою.

Перша свічка, тихо мерехтячи, сказала:
— Я — Спокій. На жаль, люди не вміють берегти цей дар, і тому мені, здається, не лишилося іншого виходу, як згаснути.

І ось, її ніжне світло згасло, залишаючи кімнату трохи темнішою.

Друга свічка ледь чутно додала:
— Я — Віра. Мені більше немає місця у серцях людей, адже ніхто не хоче слухати про мене. Тож я не бачу сенсу продовжувати горіти.

Ледве вона промовила ці слова, як легкий подих вітру зумів задушити її вогник.

Третя свічка, наповнена смутком, промовила:
— Я — Любов. Мої сили вже на межі, адже люди не цінують того, що я пропоную, і навіть відвертають ненависть від тих, хто їх любить найбільше.

Після її зізнання вогник згас, залишивши в кімнаті лише пам’ять про тепле світло.

Раптом до кімнати увійшов маленький хлопчик. Побачивши три згаслі свічки, він, охоплений страхом перед темрявою, почав голосно плакати:
— Чому ви більше не горите? Я так боюся темряви!

І саме в цей момент четверта свічка, що ще палає, лагідно промовила:
— Не бійся, малюк. Поки я палаю, завжди можна запалити й попередні три свічки. Я — Надія, і моє світло завжди допоможе повернути спокій, віру і любов.

Нехай цей вогник Надії завжди палає у вашій душі, нагадуючи, що навіть у найтемніші часи завжди є можливість відновити те, що здавалося втрачено.