Притча: Навіщо Смерті потрібна коса?

Одного разу в майстерні, де працював знаний коваль, сталося незвичайне й моторошне подія, що змусило його задуматися над справжньою цінністю людського життя.

Якось до майстерні несподівано постукав незнайомий голос:

— Шукаю коваля. Це ви?

Коваль, на ім’я Олег, злякано підскочив, адже він не чув, як двері майстерні відчинилися, і хтось увійшов. Він одразу почав готувати відповідь для настирного гостя, але його слова зупинилися, коли він побачив, хто стоїть перед ним.

— Вас не вчили стукати у двері, перш ніж увійти?

— Ні, не вчили, – відповів голос, який лунав трохи хрипло.

І ось, перед Олегом постала сама Смерть, яка попросила його наточити косу. Коса, що лежала на робочому столі, була старовинна, поцарапана й трохи викривлена.

— Чи зможете ви її наточити? – запитала вона.

Олег, наляканий таким незвичним зверненням, тихенько прошепотів:

— Це означає, що мій час добігає кінця?

— Ні, – ледве чутно усміхнулася Смерть, – я прийшла лише відновити свою косу. Ти допоможеш мені з цим?

Зніяковілий коваль оглянув косу й зрозумів, що вона справді потребує ремонту. Він уважно почав працювати, а Смерть, зайнята своїми думками, сіла на лавку біля нього.

Під час роботи Олег не стримував здивування:

— Невже я тримаю в руках зброю, що символізує масове знищення?

Раптом Смерть почала нервувати:

— Що ти сказав?

— Кажу, важко повірити, що ця коса — символ смерті…

— Символ? – підскочила вона й різко взяла косу з рук коваля, – Скільки людей, як ти думаєш, я забрала? Відповідай!

Олег зніяковів, не знаючи, що сказати.

— Я ніколи не забирала життя, – продовжувала Смерть голосом, що злегка затремтів, – ви самі вбиваєте одне одного заради грошей, слави, іноді просто заради розваги. І коли вам вже цього мало, починаються війни, в яких проливається кров тисяч людей. Але ніхто не визнає своєї вини, і всі звинувачують мене. А що ж, я колись була молодою й красивою дівчиною…

Зі слізьми в очах Смерть зняла свій чорний капюшон, і перед Олегом з’явилася стара бабуся з глибокими зморшками, спущеними губами й порожніми, мов скляні, очима. Вона розповіла:

— Бачиш, я бачила, як брат вбиває брата, як батько вбиває сина, як мати вбиває власних дітей. Я не могла залишатися байдужою. Моє колись біле плаття змінилося на це чорне понеділля, аби не було видно крові, а капюшон приховував мої сльози. Саме ви, люди, перетворили мене на монстра. Навіщо? Чому ви так вчиняєте?

Смерть знову наділа капюшон, схопила косу і попрямувала до дверей, ніби забувши про своє прохання. Тоді Олег, голосом, повним сумнівів, запитав:

— Можна одне питання?

— Звісно, — відповіла вона.

— Навіщо тобі ця коса?

— Це шлях до вічності, — тихо сказала Смерть, — дорога до раю давно заросла бур’янами…

Ця незвичайна зустріч залишила Олега в роздумах. Він зрозумів, що коса Смерті — не просто інструмент для відновлення, а символ невідворотності часу та наслідків людських вчинків. Вона нагадувала, що смерть приходить не тому, що вона сама прагне крові, а тому, що люди самі створюють хаос і руйнування.

Притча, яку пережив Олег, змусила його задуматися: можливо, справжня роль Смерті — не бути злим кардиналом, а попереджати нас, щоб ми цінували життя і не дозволяли жадібності й агресії затьмарювати нашу людяність. Адже кожна наша дія має наслідки, і лише усвідомлення цього може змінити хід подій у світі.

Ця історія — нагадування про те, що ми самі творимо свою долю. Часом варто зупинитися, подивитися на себе у дзеркало власних вчинків і запитати: чи є в наших серцях місце для співчуття, любові та поваги до життя? Лише тоді ми зможемо змінити світ на краще.