Різдво 1942 року: спогади бійця УПА
Сьогодні Різдво. Навіть у такі темні часи, коли війна стирає межі між життям і смертю, ми, бійці, намагаємося не забувати, хто ми є і за що боремося. Різдво – це нагадування про віру, надію і світло, які ми зберігаємо у своїх серцях, навіть коли навколо темрява.
Напередодні Різдва наш загін зібрався в одній із криївок, захованих глибоко в карпатських лісах. Сніг товстим шаром укрив землю, а мороз пробирав до кісток, але в нашому укритті було тепло – завдяки маленькій залізній пічці й духу товариства.
Ми намагалися відтворити святкову атмосферу, наскільки це було можливо. На столі, зробленому з кількох дощок, з’явилася скромна кутя – зварена з жменьки пшениці та підсолоджена медом, який один із хлопців роздобув у місцевих селян. Хтось знайшов свічку, і ми запалили її, мов символ надії та миру, якого ми всі так прагнули.
Молитва перед вечерею була особливо щирою. Ми дякували Богу за те, що ще живі, і просили захисту для наших родин, які залишилися в селах. Згадували полеглих товаришів, які вже не побачать цього Різдва, і обіцяли собі, що їхня жертва не буде марною.
Після молитви заспівали колядку. Голоси лунали спочатку несміливо, але поступово міцнішали. „Нова радість стала” звучала, ніби гімн нашої незламності. У ті моменти я відчув, що, незважаючи на всі випробування, ми єдині – братство, яке готове стояти за Україну до останнього.
Подарунків не було – не час зараз для цього. Але кожен намагався принести щось символічне. Один із хлопців викарбував невеличкий хрестик з дерева, інший – склав листа до матері, якого ми передамо через зв’язкову.
Розмови були теплими, навіть у такій складній ситуації. Говорили про дитинство, про те, як святкували Різдво вдома – з родиною, теплом печі, запахом свіжого хліба. Ці спогади дарували надію, нагадували, чому ми тут і за що боремося.
Не всім випало розділити святкову вечерю. Кілька хлопців несли варту біля криївки. Ми по черзі змінювали їх, приносячи шматок куті чи хліба, і навіть тоді, у тиші зимового лісу, відчувалося, що Різдво – це не про місце чи багатство, а про єдність і віру.
Того Різдва ми не мали багатого столу чи пишних святкувань. Але в нас було щось більше – надія і переконання, що наша боротьба має сенс. Ми знали, що колись прийде час, коли наші нащадки зможуть святкувати Різдво у вільній Україні. І ця думка зігрівала нас більше, ніж будь-який вогонь.