— Тебе ж не було рік, — прошепотіла Марина до чоловіка

— Тебе ж не було рік, — прошепотіла Марина до чоловіка.

— Не встигла скучити? — спробував пожартувати Сергій, але не вийшло.

Марина грюкнула дверима прямо перед його носом, не маючи бажання з ним говорити.

— Це просто сон, просто кошмарний сон, — переконувала себе Марина, але дверний дзвінок знову настирливо залунав.

Марина відчинила двері ще раз, і зрозуміла, що це не сон – це справді її чоловік.

— Маринко, прости мене, — Сергій простягнув букет ромашок.

“Оце так, запам’ятав,” — промайнуло в Марининій голові, але вона цього не сказала.

— Чого раптом? Ти нас кинув, а я тепер маю тебе пробачити? Живий і добре.

Марина вже хотіла закрити двері, але раптом згадала.

— Почекай, ось твої речі, — вона притягнула валізу і виштовхнула її в коридор. — Все, тепер точно все. Можеш зникати ще на пару років.

Сергій кинув ромашки прямо на підлогу, але швидко схаменувся, підібрав їх і пішов до мами, яка, за іронією долі, жила в тому ж під’їзді на поверх вище.

— Привіт, мамо, — сказав він, відчиняючи двері своїм ключем. — Замки не змінила? А я ж тобі казав.

Старша жінка, яка не чекала гостей, злякалася, але, побачивши сина, теж не зраділа.

— Чого приїхав? Рік від тебе ні слуху, ні духу.

— Ну ти що, мамо? Як це ні слуху, ні духу? Ти ж отримувала від мене листівку? Це, до речі, тобі, — він простягнув ромашки.

— Листівка — це що, новий спосіб зв’язку в двадцять першому столітті? Міг би хоча б подзвонити. Не люблю ромашки.

— Та мамо, часу не було, то одне, то інше… Справа, знаєш.

— Справа, кажеш? Велике діло, значить, так?

— Ну треба ж якось жити, крутитися…

— А про дружину, значить, із хворою дитиною не подумав? Їм не треба жити?

— Мам, може, поїсти даси? — змінив тему Сергій, знаючи, що мама може сваритися вічність, але нагодувати — це для неї святе.

І він виявився правий.

Жінка тут же забула про все на світі і пішла на кухню щось розігрівати. Задоволений Сергій пішов слідом, сів за стіл і спостерігав, як мама старанно готує.

— Мам, я так скучив за твоєю їжею, за тобою, за твоєю затишною кухнею. Мені цього так не вистачало.

— Прийшов би, — почала мама. — До речі, чому сам?

— А з ким я маю бути? Я приїхав дружину повертати.

— Дружину? Не запізно схаменувся?

— В самий раз, мамо, в самий раз.

— А ти знаєш, як їй було самій?

— Мені теж було нелегко, — лише відповів чоловік, і на цьому розмова завершилася.

Мати дивилася на сина і навіть не вірила, що він тут, поруч. На мить їй здалося, що все, як раніше, і навіть дуже хотілося, щоб усе було так, як раніше.

Кілька років тому…

— Сергійку, обідати! — кликала мама з кухні, варячи варенички. — Напевно, голодний.

— Ма, я пізніше поїм. У нас нові сусіди в під’їзді, я їм допоможу з речами.

Сергій вибіг з квартири і цілу годину допомагав затягувати меблі новим сусідам, точніше, сусідці. Вона червоніла при вигляді чоловіка, дякувала йому і посміхалася. І було в ній щось таке…

Сергій дивився і не міг зрозуміти, що саме, тому на пропозицію випити чаю тут же погодився.

— Вибачте, навіть бутербродів не можу зробити, продукти ще не купувала, — казала дівчина.

— Ти голодна? Ходімо до мене, нас мама нагодує, — наполягав молодий чоловік.

— Незручно, — відповідала Марина.

— Все зручно, ходімо. Моя мама такі варенички готує, пальчики оближеш.

Марина несміливо привіталася з Юлією Володимирівною, мамою Сергія, і сіла за стіл.

— Та не соромся ти, — казав Сергій, широко посміхаючись, — у мене чудова мама, а її варенички…

— Ви, значить, наша нова сусідка, якій Сергій побіг допомагати з речами?

— Так, я та сама, — несміливо відповіла вона.

— Їж, їж.

Юлія Володимирівна, як тільки побачила Марину, відразу відчула, що вони з Сергієм будуть жити разом. Йому якраз потрібна була така – тиха, скромна. А що, вона в міру симпатична, трохи зайвої ваги, але це лише додає їй шарму, а чарівні веснянки на обличчі роблять її ще привабливішою.

Весілля зіграли вже через пів року, а трохи згодом Марина завагітніла. Сергій був на сьомому небі від щастя, носив дружину на руках.

— У нас своя сім’я, мама, уявляєш? Найсправжнісінька!

— А до цього, значить, була несправжня?

— Ну без дитини це не те. Я якраз на нову роботу влаштувався, там обіцяють більше платити, але робота фізична. Але заради своїх, ти знаєш, я гори зверну.

Мама раділа, у сина сім’я, живуть поруч, скоро ще й з онуком можна буде няньчитися, але щастя виявилося недовгим.

Пологи були важкими, передчасними, народився слабкий хлопчик. Молода мама плакала, коли її не пускали до нього, а лікарі давали свій вердикт:

— Шанси у нас невеликі, без наслідків не обійдеться…

Юлія Володимирівна ходила до церкви, ставила свічки за здоров’я онука. Сергій став похмурим, перестав посміхатися, лише одного разу усміхнувся, коли привіз сина Діму додому.

— Ти в мене виростеш здоровим, — казав чоловік.

Але його очікування не виправдалися, і вже за рік їм поставили діагноз.

— Хвороба невиліковна, але при правильному догляді і терапії є можливість нормального життя.

Марина знову плакала, а Сергій похмуро дивився на лікаря, притискаючи до себе сина.

— Ви хочете грошей? — не витримав чоловік. — Скільки ви хочете грошей, щоб дитина була нормальною?

— Молодий чоловіче! У нас не магазин, а лікарня. Я озвучив вам діагноз, вірити йому чи ні — ваше право. Але якщо не почати лікування прямо зараз, хвороба буде прогресувати.

— Пішли звідси, Марино, знайдемо нормального лікаря.

Вони обійшли кілька платних клінік, але всюди фахівці твердили одне й те ж саме. Тоді Сергій зовсім занепав духом, став рідше з’являтися вдома, намагався заробити більше, щоб вилікувати сина.

— Це ж можливо? — з надією вдивля

вся в очі дружини, але вона заперечно хитала головою.

Їй теж було важко, дуже важко: спочатку звістка про хворобу, потім постійні обстеження, лікарі й лікування. Підтримки від чоловіка не було, він намагався рідше бувати вдома, щоб не спостерігати за всім цим.

Адже мріяв про зовсім інше.

— Ма, я до тебе, — чоловік замість дому прийшов на обід до матері. — Нагодуєш?

— А чому додому не йдеш?

— Утомився я, мамо, не можу.

— Що значить, утомився? А про Марину подумав? Вона цілодобово поруч із сином, намагається щось змінити. А ти!

— А що я?

— Коли ти її востаннє тішив? Квіти коли дарував?

— Які квіти, мамо, нам іноді на ліки грошей не вистачає!

— Ромашки, Сергію, вона любить ромашки. Іди додому і припини ходити до мене, шкодувати не буду.

І Сергій ішов додому, дивився на плачучого сина, виснажену дружину в брудному халаті, підгорілий обід, і все це йому не подобалося.

Сергій, як і Марина, не висипався, хоча жінка й намагалася, забирала сина в іншу кімнату, намагалася заспокоїти, носила на руках, хоч він і важив уже чимало. Її старань ніхто не помічав, хіба що свекруха.

— Маринко, як ви тут? — жінка заходила рідко, їй боляче було дивитися на онука-інваліда.

— Здрастуйте, мамо, нормально, — не скаржилася невістка.

— Ну добре, тоді я піду.

Бабуся не підходила до онука і вважала Марину винною в тому, що народилася така дитина. І одного разу, коли не було настрою, поділилася своїми домислами з сином.

— Сергію, я тут в інтернеті прочитала про вашу хворобу, — сказала вона ненароком. — Там написано, що мати винна в хворобі.

— Я теж, мамо, читав, ще й лікарі підтвердили. Там багато причин, ніхто нам зараз нічого не скаже.

Юлія Володимирівна прикусила губу, їй стало незручно перед сином і перед онуком, Сергій повернувся додому.

— Маринко, а що поїсти є? — запитав чоловік, із глибини квартири доносився крик Діми.

Запитання залишилося без відповіді, на кухні панував безлад, роздратований і втомлений чоловік прийшов до кімнати й одразу ліг.

— Сергію, як добре, що ти раніше прийшов. Допоможи мені, — швидко сказала Марина.

— Я втомився.

— Я теж утомилася, мені потрібна допомога!

— Ти б спершу чоловіка нагодувала, а потім допомоги просила, — невдоволено буркнув чоловік.

— Мене теж сьогодні ніхто не годував, та й ти взагалі перестав допомагати! — Марині теж усе набридло. — Міг би хоч годину з сином посидіти, а не робити вигляд, що тобі байдуже!

— Треба було нормальну дитину народжувати, щоб потім не докоряти!

— Це не моя вина, що так сталося, — сказала Марина.

— Ще скажи, моя! Я в інтернеті читав, мати винна!

— Тепер ти мене будеш звинувачувати? Ти навіть пальцем не ворухнув, щоб щось змінити. Тільки й робиш, що вимагаєш, вимагаєш, а я не залізна! Я для нашого сина стараюся!

— Ось і старайся далі, раз сама винна.

До цього вони так не сварилися, Сергій тоді пішов до матері й, нічого їй не пояснивши, залишився у своїй кімнаті. Наступного дня прийшов до дружини з квітами, вибрав найкращі, троянди. Але й тут помилився.

— Я ромашки люблю, — тихо сказала Марина.

— Я і в цьому не догодив? — троянди вже летіли у вікно, а Сергій вийшов із квартири, голосно грюкнувши дверима.

Марина плакала, картала себе, що так відповіла, навіть збігала і підібрала букет, поставила у вазу. Справді, яка різниця, які квіти, головне, він постарався.

Сергій не прийшов того дня додому і наступного теж, у матері його теж не було.

Марина залишилася одна з хворою дитиною, без грошей, без підтримки. Їй було дуже важко, свекруха допомагала, чим могла, приносила продукти, навіть кілька разів брала онука до себе, але кожного разу не проходило й години, як повертала назад.

— Не можу, Маринко, не можу. Не знаю, як ти справляєшся, вибач.

Марина з розумінням кивала, тут потрібне терпіння, і далі тягнула свою ношу. Лише одного разу сказала за чаєм у свекрухи, що треба б подати в розшук, може, щось сталося?

— Все з ним нормально, листівка ось прийшла, — проговорила свекруха.

— Тоді на аліменти, я вже вся в кредитах, а Дімі краще не стає.

— Маринко, може, ти його в інтернат віддаш?

— Та ви що? Який інтернат?

— Є ж спеціальні установи для таких особливих дітей.

— Є, але я…

— Тимчасово, Маринко, — радила свекруха. — На роботу влаштуєшся, трохи на ноги станеш, будеш забирати на вихідні. Тобі самій так легше буде.

Марина перечитала весь інтернет і дивувалася, чому раніше ніхто не говорив про таку можливість? Жінка оформила необхідні документи і відправила сина в інтернат.

Спочатку було соромно, але з часом вона звикла і навіть стала пропускати вихідні.

***

Сергій давно жив із іншою жінкою, познайомилися випадково на вулиці. Обоє працювали, жили в її квартирі, для себе жили, збиралися в Туреччину, купили путівки, але Сергія на кордоні не пропустили.

— У вас борги, — заявив чоловік у формі.

— Звідки?

— Аліменти. Вибачте, поки борг не закрито, я не маю права вас пропустити.

— Сергію, які аліменти? Про що він?

— Та довга історія, лети одна, — коротко сказав Сергій, а сам поїхав вирішувати свої проблеми.

***

Марина влаштувалася на роботу, почала потихеньку віддавати борги, навіть із чоловіком познайомилася, і тут… повернувся чоловік.

— Юліє Володимирівно, — Марина перестала називати свекруху мамою, як тільки стала зустрічатися з іншим чоловіком. — Сергій повернувся?

— Повернувся, — зітхнула свекруха.

— Давно?

— Учора до мене прийшов.

— А де був?

— Не питала.

Марина пройшла повз, коротка розмова, але обидві зрозуміли багато, кожна зробила свої висновки.

Сергій до Марини приходив знову і знову.

— Марино, давай почнемо все спочатку.

— Навіщо? Я бракована, дітей народжую хворих. До чого?

— Маринко, я тебе будь-яку люблю.

— Тому й утік на рік?

— Маринко, та я не спеціально.

— Ну так, вважай

, повірила, а тепер дай мені пройти.

Марина намагалася не дивитися на нього, не дивитися йому в очі. При його вигляді згадувався весь біль, наче по колу повертала її в те безвихідне становище. Вона не розуміла лише одного: для чого він повернувся? Що йому було потрібно від них?

На невеликій кухні Сергій чекав на маму, вона точно мала допомогти.

— Мам, може, ти поговориш із Мариною?

— Про що? Вона до тебе не повернеться, ти не знаєш, скільки всього вона пережила.

— Я не про це. Я про інше… Вона на аліменти подала, хай скаже приставам, що я все виплатив. Або нехай відмовиться від аліментів.

— Не знала, що виростила егоїста, — сказала жінка, — а Марина молодець!

— У чому?

— Таким способом вона тебе знайшла. Швидко ж ти з’явився. Сума велика?

— Так, чимало.

— Віддай і забирайся туди, звідки приїхав.

— Ти що, мамо?

— А що ти хотів? Я не буду терпіти егоїста у своєму домі.

— Ти ж сама казала, що це Марина винна в хворобі, це твої слова.

— На емоціях чого тільки не скажеш. Але кидати дружину з дитиною-інвалідом без засобів для існування… Так чинять тільки егоїсти, пробач, більше мені нічого тобі сказати.

— Мам, а як же вечеря?

— Сам собі готуй.

Сергій неохоче підвівся з-за столу, вже хотів розвернутися і піти, знову втекти до тієї безтурботної життя, як йому надійшло СМС від співмешканки: «Я знайшла іншого, мені не потрібен чоловік із зобов’язаннями. Ми це обговорювали».

Дружина не прийняла, мати відмовилася, все, що залишилося у Сергія — це син, який дуже зрадів татові, коли побачив його в інтернаті. Він був єдиною людиною, яка потребувала його, від цього защемило серце, покотилися скупі сльози по його обличчю.

І став Сергій приходити щодня, щось змінилося у нього всередині.

— Який турботливий тато, — сказала молоденька медсестра, кокетливо усміхаючись чоловікові.

— Так, це мій син, і я думаю його забрати, — сказав Сергій, притискаючи до себе дитину.