Становлення української мови та історія її заборон

Українська мова має багатогранну та складну історію, яка охоплює багато століть. Її шлях до визнання та використання був тернистим, наповненим численними заборонами та утисками з боку різних держав. Сьогодні українська мова є державною мовою України, але шлях до цього був довгим і важким.

Витоки української мови сягають часів Київської Русі (IX-XIII століття), де основою для спілкування була старослов’янська мова. У процесі розвитку окремих слов’янських народів з’явилися діалектні відмінності, які поступово формували окремі мови, зокрема українську. Після монголо-татарської навали (XIII століття) та розпаду Київської Русі, українські землі опинилися під владою різних держав, що значно вплинуло на розвиток мови.

У XIV-XVI століттях українські землі були під владою Великого князівства Литовського та Королівства Польського. Це період, коли українська мова зазнавала значних утисків. Зокрема, польська влада намагалася поширювати свою мову та культуру на західноукраїнські землі. У 1569 році після Люблінської унії, яка об’єднала Польщу та Литву в Річ Посполиту, процес полонізації лише посилився.

Становище української мови ще більше ускладнилося після приєднання Лівобережної України до Московського царства у XVII столітті. З цього часу українська мова почала зазнавати систематичних утисків з боку російської влади.

Одним з перших документів, який обмежував використання української мови, був указ Петра І 1720 року, що забороняв друк українських книг. Пізніше, у 1769 році, був виданий указ Синоду Російської православної церкви, який забороняв використання українських текстів у церквах.

У XIX столітті українська мова пережила нову хвилю заборон. У 1863 році був виданий Валуєвський циркуляр, який забороняв друк та використання більшості українських книг. В указі зазначалося, що “ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може”.

Найбільш відомим документом, що обмежував використання української мови, став Емський указ 1876 року, підписаний Олександром ІІ. Цей указ забороняв видавництво книг українською мовою, театральні вистави та навіть публічні читання українською. Указ суттєво обмежив розвиток української літератури та культури.

Після революції 1917 року і створення УРСР у складі СРСР, українська мова отримала деякий час для розвитку. Однак вже у 1930-х роках розпочалася нова хвиля русифікації. Політика “коренізації” була замінена на політику централізації, яка передбачала поширення російської мови та культури на території республік.

У 1933 році було видано декрет про припинення українізації, що призвело до масових репресій проти української інтелігенції. Тисячі українських письменників, поетів, науковців та діячів культури були арештовані, засланні або страчені. Відомі представники української культури, як Василь Стус, Ліна Костенко, Іван Дзюба, зазнавали переслідувань та цензури.

Сталінські репресії 1930-х років сильно вдарили по українській мові. Багато українських шкіл було закрито, а навчання переведено на російську мову. У повоєнний період русифікація продовжувалася, особливо активно у 1960-1980-х роках. Викладання українською мовою в вищих навчальних закладах було значно скорочено, а українська мова витіснялася з офіційного та публічного життя.

Лише після здобуття Україною незалежності у 1991 році, українська мова отримала можливість для вільного розвитку. Вона була проголошена державною мовою, що стало важливим кроком у відродженні національної ідентичності.

Проте, навіть у сучасній Україні питання мови залишається політичним та культурним питанням. Після подій 2014 року та російської агресії в Криму та на Донбасі, питання мови набуло ще більшої актуальності.

Історія української мови є прикладом того, як мовна ідентичність може витримати численні утиски та заборони, залишаючись живою та розвиваючись. Попри всі перешкоди, українська мова продовжує існувати та розвиватися, об’єднуючи український народ і зміцнюючи його культурну спадщину.