68-річний Андрій Макаревич про те, до чого потрібно звикати людям у старості та як гідно прийняти свій вік

68-річний Макаревич написав та видав понад 20 книг. Книги про життя, люди, музику, міста і країни, кулінарію та світовідчуття. Чи то Андрій Вадимович намагається осмислити своє життя, чи намагається заробити на всьому, на чому тільки можна. Але книги у нього, треба визнати, виходять непогані. Щоправда, думки суперечливі.

Кілька років тому автор запевняв свою читацьку аудиторію, що старість має бути чинною та благородною, без ексцесів. А сам узяв, та й одружився на дівчині вдвічі молодшій. Кохання не знає віку.

Але це його право. Я хотіла б звернути вашу увагу на есе, яке Макаревич написав про те, як живеться літнім людям. Як прийняти свій вік та до чого доводиться звикати.

Була б його воля — він пам’ятник старим поставив би. В юності, коли мріялося про визнання і славу, здавалося, що успіх — найважча місія.

Тепер стало зрозуміло: найважче прийняти нові реалії життя, коли тобі добре за 60. Медики цинічні: старість називають «віком дожиття». А доживати, котитися з гірки у прірву — нікому не хочеться.

Макаревич пише:

“Однієї чудової миті раптом помічаєш, що твоє знайоме, добре вивчене тіло вже не таке слухняне, як раніше. І зовсім не помічав цієї легкості і гнучкості, цієї спритності, яка відтепер пішла назавжди.

Тепер тіло нагадує машину, що забарахлила і вимагає капильного ремонту. У СТО черги, але абсолютно безглузді, бо полагодити цю машину практично неможливо.

Можна спробувати щастя за кордоном, кажуть, там хороші майстри та комплектуючі, але природу не обдуриш імпортними штучками.

Починаєш жадібно вчитуватися в статті про будь-які інноваційні прориви в науці, які гарантують продовжити життя ще років на 50, але, за іронією долі та законом підлості, ці технології стануть доступні людству саме тоді, коли саме ти залишиш цей світ.

Хочеться заволати і знайти втіху. А кому поскаржитися? Діти не хочуть вникати в цю тему, мають свої власні проблеми та невідкладні справи. Навіщо дратувати їх ниттям?

Скаржитися ровесникові немає сенсу — він з вами в одному човні, і добре, якщо гребе та пливе. Товаришів з кожним роком дедалі менше.

Якщо натякнути про свої тривоги комусь старшому, людина може розреготатися тобі в обличчя: синку, найцікавіше тільки починається! Це ще квіточки!

Скаржитися лікарям можна, але тримай кишеню ширше.

Пам’ять починає витворювати дива: послужливо виймаючи з минулого зовсім не потрібні тобі фрагменти (причому прикрашені мікроскопічними деталями) вона навідріз відмовляється працювати у короткому побутовому діапазоні.

Незабаром твій щоденний вихід із дому розбивається на кілька фаз: вийшов — повернувся за окулярами — вийшов — повернувся за телефоном — шукав телефон, поки він не задзвонив — вийшов — повернувся за ключами від машини. Найстрашніше те, що ти починаєш до цього звикати.

Голова командує тілом, а воно відмовляється слухатись. Стає лінивим, повільним, важким. І добре, якщо нічого не болить.

Купуєш окуляри в гарній оправі і думаєш про те, що скоро знадобиться слуховий апарат. Їх, до речі, гарними не роблять. Люди дивляться, що це там, за вухом. І їхній погляд висловлює співчуття.

Про моду і стиль, про чепурність і говорити не доводиться. Речі шиють на молодих, струнких, підтягнутих. З рівною поставою та сталевим пресом. Кращі дизайнерські вбрання виглядають безглуздо під другим підборіддям і черевцем, що щвисає.

Подивившись на себе в дзеркало, одні екстрено біжать до спортзалу, щоб повернути собі колишні форми, а інші безнадійно махнуть рукою, куплять м’який, затишний светр та непримітні джинси, і носитимуть їх роками.

Старість – це коли ти щодня намагаєшся тримати удар, розуміючи, що жодної перемоги не буде.

Головне, не забути як усміхатися, жартувати і бути ввічливим з жінками. Якщо втратиш ці навички, то ти остаточно програєш.”