Пішли на день народження дитини “сучасної матусі” і прийшли голодні

Я люблю свята і часто влаштовую їх удома. Люблю всі ці посиденьки та святкову атмосферу. Проте дитячі дні народження не враховуються.

Якось вирішили ми 3-річному синові влаштувати дитяче свято. Він запросив усіх друзів, із батьками яких я була лише заочно знайома. Ми підготували стіл для дітей, для дорослих та різні розваги для малечі.

Поки діти грали, ми говорили. Коли всі розійшлися, ми почали з чоловіком наводити лад. І тут дзвонить одна з мам, яка була на святі:

– Дякую вам за запрошення. Було дуже круто. Тільки зараз уже інакше організовують дитячі дні народження. Треба було замовити фуршет, доставку їжі.

Я промовчала. Я знала, що у її сина незабаром день народження, ось і планувала подивитися “майстер-клас”.

День народження сина Наталя організувала вже після урочистостей. Вона зателефонувала нам за день і запросила. Мені це не зовсім сподобалося, але так як подарунок у нас вже купили, я вирішила закрити на цей факт очі. Тим більше син хотів привітати друга.

Час ще Наталя обрала такий незручний — спати вкласти не вдалося і полудень пропустили. Ну, я сподівалася, що син за святковим столом щось перекусить.

Коли ми прийшли, Наталка була ще в піжамі. Говорить мені:

— Придивись за дітьми, а я душ прийму.

Я краєм ока помітила, що інша мама господарює на кухні, поки Наталя марафетиться. Я привіталася і пішла впоратися зі своєю місією. Заходжу — а там 8 дітей різного віку.

— Наталя, де ти стільки дітей знайшла? — жартома запитала я.

— Одні з майданчика, інші — з саду. Ще є сусідські діти.

– А вони без батьків?

— Ірина на кухні, Ксюха пішла по продукти, а дві матусі вагітні — вони не прийдуть.

Коли Оксана повернулася з крамниці, діти вже плакали та просили їжу. Я пішла на кухню і побачила, як Ірина смажить млинці.

— А Наталка досі миється? – запитала я.

– Ага …

— А чому ти на кухні?

— Вона мене одразу з порогу сюди відправила. Вже третя година, — приречено зітхнула співрозмовниця.

— Може, хоч млинцями дітей нагодуємо? Ниють уже.

– Не треба! Хай потерплять, поп’ють води. А ми зараз на стіл накриємо, — з’явилася на горизонті Наталка.

Вже шоста година. Мій син почав жалітися, що хоче їсти.

– Наташа, ми йдемо, – сказала я.

– Чому? Зараз же вечеряти будемо! Торт купила.

Син погодився ще трохи зачекати. І тут подали частування… Млинці з варенням.

Загалом, ми прийшли додому і дитина почала вимагати їжу. Чоловік був шокований, адже подібної фрази ми від нашого малоєжки ніколи не чули.

З Наталею ми досі спілкуємося. Кожен день народження Васі – це випробування. Але син із ним дружить, тому змушені терпіти “сучасне свято”. Подивимося, що буде цього року. Але фуршету та доставки їжі я так і не побачила за весь цей час.