Очікували від сімейства підтримки й слова схвалення, а в підсумку зіткнулися з одним негативом

Одружені 5 років. Довго намагалися з чоловіком зачати дитину, але не виходило. Пройшло багато обстежень, в ході яких з’ясувалося, що мені не можна мати дітей. Якщо зважуся народжувати сама, то можу залишитися інвалідом на все життя. Чоловік першим виступив проти природних пологів. Вирішили, що сурогатне материнство фінансово не потягнемо, тому звернулися до дитячого будинку.

Знайомилися, спілкувалися з сирітками, готували документи, дуже переживали. Коли нам нарешті дали добро на всиновлення (півторарічної дівчинки, нагадує ангелика), зібрали всіх родичів, щоб повідомити одночасно сумні (про те, що мати дітей не можу) і радісні новини.

Очікували від сімейства підтримки й слова схвалення, а в підсумку зіткнулися з одним негативом. Навіть гадки не мали, що почуємо таке від власних батьків. Виявилося, що моє життя нікого не хвилює, більше всіх турбувало наступне: “Народжуй сама, бог допоможе!”, “Що скажуть люди?”, “А ким були її батьки, раптом виросте злодійкою?!”, “Навіщо вам чужий дитина? “,” Ми брати до себе не будемо, це не наша внучка! “.

Розгорівся справжній конфлікт. Тепер батьки з нами не розмовляють, вважаючи божевільними. Добре хоч друзі розуміють і залишаються на нашому боці в цій непростій ситуації. А ми ще більше впевнились в рішенні взяти дитину з дитбудинку, адже дуже хочемо бути батьками.