— Бабусю, а що там у тебе?.. — Сумка як портал подарунків, або як ми вчилися любити просто так

Ще тиждень тому моя донька Єва зустрічала бабусю як належить: обійми, радість, запитання. А зараз… одразу — носом у сумку. Вітання? Ну навіщо, якщо головне — це «сюрприз» із бабусиної сумки. Бо ж бабуся не приходить з порожніми руками: книжечки, лялечки, олівці, шоколадки, нові колготки, заколки, ведмедики…

І я не маю злості на доньку. Вона всього лише звикла до умовного рефлексу: бабуся = подарунок. А як же інакше, коли кожне відвідування супроводжується презентом, навіть якщо бабуся просто поверталася від стоматолога?

І от, коли бабуся вже витягнула з сумки набір пластиліну, донька запитала з підозрою:
— І все?

І бабуся, трохи винувато:
— Завтра принесу більше, добре?

І мені стало не по собі. Не тому, що бабуся не принесла більше — а тому, що вона відчула, що має «виправитися». Що її любов треба доводити… шоколадками.

— А може, спробуємо без подарунків? — обережно запропонувала я.
Чоловік просив не казати цього — маму може образити.

— Як це без подарунків? Навіть без цукерки?
— Навіть. Хіба що — яблуко з дачі.

Бабуся пішла додому мовчазна, задумана. А Єва, як тільки двері зачинилися, весело заявила:
— Мамо, бабуся плинесе мені завтла багато всього!

І тоді я сказала:
— А може, це ми подаруємо щось бабусі?

І знаєте, жодної істерики. Жодного „дай!”, жодного тупання ніжкою. Ми з донькою спекли пиріг, намалювали портрет, запакували коробку цукерок. І коли наступного дня бабуся з’явилася — ми зустріли її не носом у сумку, а з обіймами і подарунком.

І бабуся… плакала. З радості. Вперше за довгий час вона відчула, що не мусить нічого доводити. Що її люблять — не за ведмедиків.

Любов — це не тільки „що ти принесла”. Це „що ти залишаєш у душі”.