Притча про важливість вміння відпускати

Подорожуючи світом, два ченці дісталися маленького містечка. Там вони побачили жінку, яка не могла перейти дорогу через калюжі після сильного дощу. Їй було важко самостійно подолати перешкоду, щоб не забруднити свій одяг. Вона стояла похмура, нетерпляче вдивляючись у перехожих, і час від часу докоряла своїм супутникам, які, зайняті своїми справами, не могли їй допомогти.

Молодший чернець лише глянув на жінку і мовчки рушив далі. Натомість його супутник підійшов до неї, підняв і переніс через дорогу, аби вона змогла продовжити свій шлях. Жінка не виказала ні слова подяки, навіть не глянула на ченця, а просто повернулася спиною і пішла.

Дорогою молодший монах замислився. Його думки не давали йому спокою, і через кілька годин він не витримав:

«Ця жінка була такою невдячною та грубою! Ви допомогли їй, а вона навіть не сказала „дякую“!»

На це мудрий чернець лише посміхнувся і відповів:

«Я переніс її кілька годин тому. Чому ж ти все ще несеш її з собою?»

Мораль

Коли ми тримаємося за злість і образи, ми залишаємося в полоні минулого і не можемо повноцінно жити сьогоденням. Минуле обтяжує нас і заважає рухатися вперед. Ми не зобов’язані прощати тих, хто свідомо завдав нам болю, але повинні навчитися приймати реальність такою, якою вона є, і відпускати негативні моменти. Вибір завжди за нами: тягнути тягар образ і страждань чи залишити їх у минулому та рухатися далі.