Як один несправний телефон став єдиною реліквією: історія Катерини Петрівни, яка втратила дім і своє минуле, але зберегла найдорожче

Spread the love

Учора я з легким насмішкуватим тоном спитала жінку, яка зараз живе в моєму будинку: «Чому ви зберігаєте цей застарілий кнопковий телефон, що навіть не вмикається?» Я, на свій сором, не до кінця усвідомлювала, наскільки безтактною була в ту мить. Ця пані, Катерина Петрівна, приїхала до мене з Луганщини, рятуючись від війни.

Вона подивилася на мене з дивним сумом і відповіла:

— Це єдине, що мені залишилося з попереднього життя. Тільки цей телефон справді був моїм. Не те, що дали волонтери з милосердя, не одяг чи посуд від добрих людей, а річ, яку я мала ще в ті часи. Знаю, смішно, але тепер це моя єдина сімейна реліквія. На ньому зберігалися фотографії щасливих днів, коли я ще мала власний дім, землю, друзів і мої улюблені орхідеї в садку.

У ту хвилину я зрозуміла, наскільки погано поводилася. Я взяла до уваги її слова й негайно вибачилася. А згодом сіла обідати з тарілки, що належала ще моїй прабабусі, тримаючи улюблену батькову виделку, й усвідомила: я перебуваю в домі, де виросла й провела все дитинство, а ця скромна і добра людина вимушена поневірятися чужими будинками. Свого затишку вона, можливо, вже ніколи не матиме, разом із усіма фотоальбомами, книгами та пам’ятними речами, включно з орхідеями, які щиро любила.

Неймовірно важко осягнути той біль, який відчувають люди, котрі втратили все: дім, історію, родинні реліквії. Ми, ті, хто зараз живе у власній оселі та прокидається щодня серед рідних стін, навіть не уявляємо, наскільки гірко втратити весь свій попередній світ.

Хочу нагадати кожному з нас: будьмо чуйними й толерантними до вимушено переміщених осіб, до людей, чиї домівки наразі під тимчасовою окупацією, а вони самі — далеко від рідного краю. Варто розуміти: у жодному разі не можна знецінювати речі, які для них є цінними, хай навіть здаються нам незначними чи старомодними. Для когось такий предмет може бути єдиною ниточкою, що пов’язує зі спогадами про минулі, безтурботні роки.

Пам’ятаймо, наскільки вагомою буває підтримка, яку ми можемо дати людині в складний період життя. І хай кожен із нас усвідомить — поки в нас є власні стіни й давні родинні речі, що тримають нашу пам’ять, ми вже щасливі. І найменше, що можемо зробити, — це проявити людяність і співчуття до тих, хто свого тепер не має.