Женучись за сучасними цінностями, ми губимо щось надзвичайно цінне у нашому житті…
Сьогодні ми повернулися з лікарні разом зі своїм молодшим синочком. Однак я хочу поділитися історією про неймовірну жінку на ім’я Галина, яку ми там зустріли. Вона працює дояркою у віддаленому селі і виростила трьох дітей, та і сама жила в багатодітній. Ми потрапили в одну палату з Галею та її молодшою дитиною.
За моїми спостереженнями, матері в лікарні часто приносять з собою багато іграшок.
На перший погляд, це зручно. Коли дитина хворіє, і скаржиться, і плаче, можна просто покласти її в ліжечко з яскравим ігровим набором і мати можливість трохи відпочити, займатися власними справами, а може, й поговорити з друзями онлайн, поділитися своїми почуттями.
Але Галя прийшла без іграшок. Вона мала лише одне брязкальце-їжачка. Спочатку я подумала, що це її матеріальна обмеженість, але через кілька годин я зрозуміла, що для Галі і її дитини це не має значення. Вона дуже часто брала свого малюка на руки, цілувала і лоскотала, розповідала віршики.
І я зрозуміла, що ніякі іграшки, навіть найкращі, не могли замінити їй радість, яку вона отримувала від спілкування з дитиною.
Питання щодо годування rpyддю активно обговорювалось серед мам, але Галя не розуміла цього обговорення. Вона вважала годування rpyддю абсолютно природним і нормальним. Вона не розуміла, чому хтось може обирати інший шлях, коли є такий теплий і ніжний зв’язок з дитиною.
Зазвичай в лікарні впродовж перших декількох діб, матері телефонують своїм близьким і скаржаться на різні незначні причини, виносячи своїм родичам мозок і стверджуючи, що вони дуже втомилися.
У випадку з Галею справи стоять інакше: у неї є троє дітей, чоловік, дім, господарство (з коровою, двома телятами та іншими тваринами), городом (де вона сама садить усе необхідне). Однак, Галя не скаржиться на це. Коли я її питала, чи вона втомлюється, вона відповіла: “Ну, звісно, втомлююся, але це моя сім’я, це моє життя, моє щастя… І втома – це також частина мого життя.”
Вона ніколи не скаржилася і не вередувала нікому в лікарні.
Протягом чотирьох днів Галя не висловила жодних осудів і не критикувала нікого. Вона з великою повагою розповідала про своїх батьків, чоловіка, братів і сестер. У той час, як інші жінки в палаті, яких можна назвати “гламурними панночками”, гучно обурювалися на медичний персонал і висловлювали нецензурні слова в їх адресу, а також відповідних посадових осіб лікарні.
Порівнюючи Галю із своїми знайомими, я відчула, що вона дійсно розуміє сенс життя. Вона втомлюється, але не скаржиться на це. Вона цінує свою сім’ю, своє життя та відчуває щастя у тому, що робить. Вона не засуджує інших і завжди з повагою розповідає про своїх рідних та близьких.
Ця історія навчила мене бачити багато цінних речей у простому та природному підході до життя. Спілкуючись з такими людьми, я розумію, наскільки багато егоїзму, споживацтва та пустощів може бути в сучасному світі, і я дякую Галі за цю важливу навчальну думку.