Спостерігав я за роботою людей біля Стіни Плачу…

Одного разу мені довелося стежити за діяльністю групи людей біля Стіни Плачу. Деякі стояли на драбинці, інші – на землі, виколупуючи “божу пошту” з щілин і складаючи наші записки в чорні поліетиленові мішки. Ця подібна процедура проводилася кожні півроку, там накопичувалася величезна кількість папірців. Але, можна сказати, це були не просто папірці – це були наші молитви та прохання до Всевишнього. А з часом ці папірці опинялися на землі, прикриті мітлою.

Я придивлявся до цієї гори стиснутих записок і задумувався над цим вражаючим явищем. Незалежно від релігійних переконань, відчуття віри або її відсутності, люди мали невідому впевненість в тому, що їхні послання будуть прочитані. Поруч зі мною був один з тих, хто збирав записки, і я не міг утриматися від питання:

— Ти впевнений, що Всевишній вже встиг прочитати мою записку, яку я залишив лише кілька годин тому? — “Поштар” ніяк не відреагував.

А недалеко від мене стояв невисокий старший чоловік. Він повільно обернувся, уважно поглянув на мене кілька секунд і, із трохи посмішкою, промовив:

– Синку! Він прочитав твою молитву ще до того, як ти її написав…”