Запам’ятайте цю історію як приклад жадібності. Задумайтесь!

Давним-давно, коли все це сталося, бабуся Олеся ще була молодою та жила у селі. Поруч з її домом був сад, а в цьому саду росла груша велика та соковита.

Одного разу, сусідів грушевий сад рясно обріс плодами – груші жовті та медові на гілках схилялися до самої землі. Та в той же час, у молодої Олесі занедужала маленька донька. Щоразу ставало їй гірше, кашляла та слабшала на очах. Дівчинка відмовлялася їсти, навіть кашу, хліб або молоко.

Матір дитини занепокоєно запитувала її, що можна їй дати. Згодом, дуже бліда від недугу, донька попросила хоча б шматочок груші.

Тому Олеся вирішила попросити сусідів, хоча це для неї було надзвичайно складно. Вона не звикла просити, адже просять жебраки. Але вона пішла і просила сусідів за грушу, яку можна було б дати хворій дитині. Олеся розповіла, як сильно її донька хворіє та потребує допомоги.

Однак сусіди, чоловік і дружина, лише посміялися. Сусідка глузливо заявила, що якщо всім давати груші, їм самим нічого не залишиться.

Донька Олесі відійшла у вічність. Можливо, навіть груша не врятувала би її.

Згодом, через кілька років, донька сусідів з садом груш теж захворіла. В той час сталося страшне лихо, худоба також страшно хворіла.

Донька сусідів попросила пиріг із сиром. Але було важко знайти молоко. Проте в Олесі була корова, яка добре доїлась і рятувала всю родину.

Коли Олеся дізналася, що сусідка шукає молоко, але від неї відвертаються через попередні її відмови іншим, вона вирішила допомогти, взяла відро молока та принесла сусідці. Нічого не просила натомість, просто віддала молоко. Сусідка мовчки прийняла цей дарунок.

Донька сусідки одужала, життя тривало далі. Через п’ятдесят років, коли бабуся Олеся розповідала цю історію своїй онуці, вже ні сусідів, ні їхнього будинку не було. Але грушка продовжувала рости, а її гілки схилялися до землі під вагою жовтих медових груш.

Та внучка бабусі ніколи не зібрала жодної груші з того дерева. Вона не могла навіть дивитися на них. Було їй страшно і сумно.

Але дерево, звісно, не винне. Жадібність – це те, що справді страшне. Ця історія нагадує наскільки жадібність може бути небезпечною та руйнівною.