«Як мене колись вкрали»: історія кохання української снайперки, яка розчулила мережу
Це було давно. Роки через два від початку війни. Я була вільна, не заміжня, ще не мала на морді зморшок а на попі цілюліту. Зате мала вкрай виражену вроджену *банутість, яка вкрай до мене притягувала безпритульних кошенят, старі книги з маріупольської барахолки, неприємності з мінтами, і деяких нежонатих офіцерів “служби божої”. От один з таких і поклав на мене оком в ті незапамятні часи.
Сказати що він був красивим, то к*рва нічого не сказати. Про такого мій бойовий товариш і командир групи ССО Сірьога сказав би коротко: “гарний як весна”. І залицятися вмів п*длюка як ніхто. Але не до мене. Я було створінням впертим, і демонстративно його при зустрічах ігнорувало і зневажало, а іноді бувало так його тролила, що можна було би і образитися.
Він теж не відставав. То на блоці мені затримання влаштує, щоби потім в кінці видати каву з шоколадом, то привезе серед ночі кошеня хворе, і волає лікуй, ти ж вмієш. А сам в цей час демонстративно втрачає свідомість коли я те кошеня уколами відліковую. І це той чувак, на рахунку якого вже тоді був не один десяток орків.
Коли я шарилася на нулях, він приїздив і шастав зі мною за компанію, постійно говорячи що приїхав тому, що треба ж комусь понести мою гвинтівку, бо я таке мале і чахле, що сама з нею не дійду на позицію.
Я теж не відставала: його телефон фігурував на олх в якості віддам породистих чіхуа-хуа безкоштовно, на його машині були наклейки “убл*док, я від тебе вагітна”, анкета з його мордою пропонувала експорт послуги і ремонт кранів на дому. І це ще дуже малий список того, як ми псували життя один одному.
В якийсь із днів я вирішила злиняти на пару днів у місто і відпочити. По формі, чумаза як те безпритульне кошеня, з непоборним бажанням зжерти шаурму біля Маріупольського драмтеатру.
Там він мене і надибав. Сказав що від мене за сто км пахне війною, і що я виглядаю як привид комунізму. На що був посланий під три чорти, зі словами що мені всерівно, і заміж за нього я не збираюся.
І от тут щось пішло не так. Мене скрутити в охапку разом з шаурмою, і посадили в машину, двері заблокували. Я сказала, що зараз простелю коліно, при чому йому, але не спрацювало. Так само легко в охапку мене затаранили в квартиру на четвертий поверх. Двері закрили. Матюкаючись і грозячи йому усіма карами небесними, я отримала рушник і була відправлена в душ, змивати з себе дух війни так сказати.
Виповзла я вже трішки спокійнішою, і задала найголовніші питання в армії: “зачем? І нах*я?”. Мені резонно відповіли, що на рахунок одружитися за мною я про*бала вспишку, і це питання вже вирішене. З війни я піду. Жити будемо в Києві. Дітей народимо в наступному році. І взагалі, він що дарма стільки часу за мною волочився, пора вже й часть знати.
Але як я уже сказала, створіння тобі було вперте, і не на жарт й*бнуте. Де ж квіти? Де конхветно-букетний період? Де курва походи в кіно/театр/парк (потрібне підкреслити). Щоби мене, воїна, квіточку, снайпера, взяли от так і поставили перед фактом? Ото вже ні! І пофіг що він мені подобається так, що іноді прибити його хочу. І що жити без нього муторно і кішки на душі дряпають як мій Василь свій лоток по ночах. Ні! Так не буде! Завоюй спочатку, а потім плани свої там якісь мені озвучуй.
Я прикинула обстановку. Тікати нікуди. Дверей двоє. Залізні. З ключа закриті. Розумію якщо лишуся з ним тут і зараз, то вже через тиждень в його квартирі в Києві буду нові штори чіпляти, з блаженною посмішкою закоханої ідіотки. Мозок намагався наробити план втечі.
А він розумів добре, що робить зараз мій мозок, і нахабно заявив: не втечеш. А сам після цього пішов в душ. Я від безнадьоги вийшла на балкон і закурила цигарку. Внизу тусували на лавці бабусі і в усі зичні голоси, обсуждали ремонт криші і установку нових зливних труб. Я повернула погляд в бік, і побачила своє спасіння. Труба. Новенька, якісно вварена в стіну будинку. І прямо поряд. І балкон без скла.
Не знаю що тоlі мною керувало, мабуть мої таракани в голові завернули двіж разом з моїми внутрішніми демонами. Я швидко одягалася. Закинула на плечі рюкзачок, і молячи всіх богів щоби та труба не від*бнула, почала по ній сповзати. Ні, не спускатися так як це робить спецназ, цьому я навчилася вже пізніше. І не так як у кіно.
Ні, я це к*рва робила повільно, бо було гайки як страшно. Мій мозок малював картини травм від падіння. А потім момент нашого можливого з ним майбутнього життя, вплоть до вступу внуків в університет. Мізки безжально видали вердикт: Дура. Серце кричало: що ж ти робиш к*рва, повернися до нього. І лише вперто-*банутий характер говорив: Красава.
Коли я доповзла до першого поверху місцеві бабки вже мовчали, і дивилися на мене як папуаси на дережабль. А я бабкам видаю: не нервуйте шановні, то у нас навчання, антитерор. Сказавши це, дрипнула з усіх ніг. До найближчого таксі. А далі назад, на нуль. А на його тумбочці одиноко лишилася лежати, моя недоїдена шаурма.
Він телефонував, я не брала слухавку. Він писав, називав впертою дитиною. Казав що перевівся остаточно в Київ служити і забере мене з собою. А я вибрала війну. Занадто багато я тобі вже їй віддала, щоби ось так просто піти. Знала що то лише затишшя, і ще буде пролито ріки крові. Він тоді щез на два роки. Потім з’явився знову, і просто спитав, чи я вже навоювалася, бо йому треба допомогти поміняти в квартирі штори, і без мене ніяк…
А у мене тоді вже було інше життя. Підрозділ ССО в який я з такими жертвами пройшла відбір. Своя банда, зграя, війна і побратими. Війна дуже скорочує час. Ти проживаєш в душі рік за п’ять. Ти вчишся цінувати моменти, бо завтра може і не настати…
Він сказав що буде чекати скільки треба. Красивий, розумний, сміливий. Він чомусь любив мене *бануте вперте створіння. Він загинув весною 2022 року.
Іноді, дуже рідко, на одне із кладовищ приходить створіння в формі з шевроном ССО, з очима в яких майже не лишилося *банутості, стоїть біля могили, і розповідає історію альтернативного майбутнього, з рожевими шторами, дітьми, кошенятами, вплоть до вступу внуків в університет…
Не відкладайте свої мрії на потім…
Не змушуйте чекати тих, кого любите і хто любить вас.
Війна іноді не пробачає чекання…
Автор: Юлія Воборнікова-Головко