Ти чудовисько, мамо! Таким, як ти не можна мати дітей

Після школи Віра виїхала з невеликого провінційного містечка до Києва, щоб продовжити навчання. Якось пішла з подругами до клубу і там познайомилася зі Стасом. Киянин, красень, його батьки поїхали на рік у закордонне відрядження. Вона закохалася в нього без пам’яті і невдовзі переїхала жити до нього.

Жили на широку ногу, батьки гроші надсилали. Щодня то в клуб ходили, то вечірки вдома влаштовували. Спочатку Вірі таке життя подобалося. Схаменутися не встигла, як нахопила боргів і перездач, зимову сесію здала з двійками. Постало питання про її відрахування.

Віра пообіцяла взятися за розум і перездати іспити. І справді, засіла за підручники. Коли до Стаса приходила компанія, вона замикалася у ванній. Сесію вона таки перездала. Але вирішила умовити Стаса стати розсудливим. Має останній курс, скоро диплом отримувати.

– Та ну, Вірочка. Один раз живемо. Молодість – штука, що проходить. Коли й веселитися, як не у двадцять років, — безтурботно відповів він.

Соромно було матері сказати, що без штампу у паспорті живе із хлопцем. Коли дзвонила додому, брехала їй, що вийшла заміж, розписалися, а весілля зіграють, коли батьки Стаса повернуться з відрядження.

Якось Віра відчула себе погано на заняттях. Голова паморочилося, нудило. Вона не могла згадати свій календар і з жахом зрозуміла, що швидше за все вагітна. Тест на вагітність підтвердив її припущення.

Термін невеликий, і Стас почав умовляти її зробити аборт. Вперше вони сильно посварилися, та так, що Стас пішов і два дні не показувався вдома. Віра місця собі не знаходила, чекала і плакала. Нарешті, Стас повернувся, але не один. На ньому висіла напідпитку блондинка, яка ледве трималася на ногах. Віра була виснажена невідомістю та очікуванням, не стрималася і накричала на Стаса, почала виганяти його супутницю.

– Вона не піде. А не подобається, сама вали звідси, істеричка! – прокричав він і з розмаху вдарив Віру.

Вона схопила пальто і вибігла з хати. Пішки дійшла до гуртожитку. З опухлою вилицею, з розмазаною по щоках тушшю, в сльозах, Віра постукала у двері. Вахтерка зжалилася і впустила її.

Наступного дня прийшов Стас, вибачався, обіцяв, що більше ніколи не підніме на неї руку, благав повернутися. Віра повірила. Заради дитини.

Якось вона закінчила перший курс. Додому боялася їхати. Що скаже мати? Але й залишатися у Києві страшно. Незабаром мали приїхати батьки Стаса, а вона з животом і виглядає жахливо.

Незабаром справді приїхали батьки з відрядження. Дізнавшись, що Віра з провінції, що тільки-но перейшла на другий курс, батько почав неприємну розмову. Запропонував Вірі грошей, щоб вона поїхала і залишила їхнього сина у спокої.

– Сама подумай, який з нього батько? Одні гулянки та клуби на думці. А може, і не його це дитина зовсім? Гроші великі пропоную. Бери та їдь у своє місто, до батьків. Спочатку вистачить. Повір, то всім буде краще.

Образливо було Вірі чути це. Від сорому готова була провалитися крізь землю. Стас не заступився, слухав мовчки. Гроші Віра не взяла, хоч потім шкодувала про це. Зібралася та поїхала до матері.

А та, як побачила доньку з животом на порозі, так одразу все зрозуміла.

– А чого одна приїхала? – насторожено спитала вона. – Я так розумію, що ти заміж не вийшла? Натішився хлопець і вигнав тебе? Гроші хоч дав? – Запитала мати, не пускаючи дочку в квартиру далі передпокою.

– Мамо, як ти можеш? Не потрібні мені гроші.

– А до мене чогось приїхала? Ми з тобою тут і раніше ледь удвох уживалися. Я думала, дочка витягла щасливий квиток, заміж за киянина вийшла, в шоколаді живе. А вона з животом повернулася до мене. І як ми тут помістимося вчотирьох? Та ще з дитиною маленькою?

– Чому вчотирьох? – Хриплим голосом, нічого не розуміючи, запитала Віра.

– Тому що поки ти в Києві запалювала, у мене теж друг з’явився. А що? Я ще не стара, теж щастя жіночого хочу. Тебе одна ростила, про себе думати не було колись. Можу тепер і собі пожити. Він молодший за мене. Не хочу, щоб на тебе вирячився.

– Та куди мені йти, мамо? Мені народжувати скоро, – ледве стримуючи сльози, прошепотіла Віра.

– А до чоловіка повертайся. Або хто він тобі. Він дитину тобі зробив, нехай і забезпечує її, піклується про вас.

Мати стояла непохитна. Ні жалості, ні співчуття Віра не побачила в її очах. І раніше у них стосунки не були теплими, а тепер і зовсім, ніби з чужою людиною розмовляла Віра, а не з рідною матір’ю.

Взяла Віра сумку і пішла геть. Відійшла від будинку, сіла на лаву і заплакала. Куди йти? Кому вона потрібна, якщо навіть рідній матері на неї та на майбутнього онука начхати? Думала навіть вийти на дорогу та кинутися під машину. Але дитина в животі неспокійно заворушилася, наче відчула щось. Не вистачило духу Віри змусити його вмирати від болю під колесами.

– Віра? – Перед нею несподівано зупинилася дівчина.

Вона підвела очі, але сльози не давали розгледіти обличчя.

– Це я, Оля Царук. Ми разом у школі навчалися. А ти чого плачеш? – Вона сіла поруч із Вірою і тут помітила живіт. – Ти вагітна?

Віра розплакала і все розповіла колишній однокласниці.

– Знаєш що, ходімо до мене. Батьки на дачі до осені. Поки в мене поживеш, не на вулиці ж тобі ночувати. А потім придумаємо щось.

І Віра погодилася. А куди подітися? Ноги не тримали від утоми, їсти хотілося сильно.

– Розташуйся. Та не соромся, – сказала Соня, привівши до себе Віру.

Віра опустилася на м’який диван, витягла ноги. А Соня побігла на кухню.

– Зараз нагодую тебе. Я на канікулах у лікарні працюю. А взагалі в медучилищі навчаюсь, – кричала вона з кухні. – Чула, ти в Києві вчишся?

– Вчилася, – тихо сказала Віра і заплющила очі.

За два дні Оля прийшла з роботи радісна.

– У нас у відділенні старенька лежить, не ходить після інсульту, але голова світла. Тож сьогодні дочка її приїхала. Викликали, бо мати час виписувати. А дочка відмовилася її брати, уявляєш? Говорить, в іншому місті живе, чоловік буде проти. Із трьома дітьми у двох кімнатах туляться.

Ніяк, каже, взяти матір не можу. А сама така товста, вся в люрексі, аж в очах рябить. Попросила нас допомогти знайти когось як доглядальницю для мами. Я одразу про тебе подумала. Вона чекає на нас після п’ятої.

– А ти сказала, що я скоро народжу? – Запитала Віра.

– Ні, – розгубилася Соня. – Ходімо. Все одно більше охочих не знайшлося. Збирайся. Та живіт не дуже випинай. Ось побачиш, чи візьме вона тебе.

– Ти що? Як я вагітна за хворою старенькою доглядатиму? Її ж перевертати треба, мити, памперси міняти, – злякано заголосила Віра.

– Я навчу. А мити не щодня треба. Я приходитиму і допомагатиму. Вір, це найкращий для тебе вихід. Жити буде десь, а бабуся… вона тиха, не шкідлива.

– А коли народжу? Як я з маленькою дитиною і з нею справлятимуся? – не вгамовувалась Віра.

– Ось народиш, тоді й думатимемо. Я допоможу, – повторила Оля. – Ходімо, Вір.

Страшно було Вірі, але якщо Оля допоможе, можна спробувати. Хоч дах над головою буде й їжа.

Їх зустріла повна жінка з незадоволеним виразом обличчя. Окинула Віру з ніг до голови.

– Вагітна? Впораєшся? – Запитала вона.

– Впорається, я допоможу. Я на медсестру вчуся, можу робити уколи. Їй жити нема де. Чоловік вигнав, – за Віру відповіла Оля.

– Мені що. Сама напросилася. Тільки не сподівайся, квартири не отримаєш. І платити не буду. Грошей зайвих немає, троє дітей у мене, старша дочка вступатиме до університету наступного року буде. Згодна за житло і їжу доглядати матір? Ось картка. Пенсія мамина у твоєму розпорядженні. Тільки дивися, щоб на матір її витрачала. Перевірятиму.

Квитанції не забувай сплачувати. Ось номер мого телефону. Але через дрібниці не дзвони, тільки якщо серйозне що. – Вона кинула останній погляд на подруг, на мати і пішла.

Подруги переглянулись і підійшли до бабусі.

– Ганна Іванівна її звуть, – сказала Оля.

– Здрастуйте, Ганно Іванівно. Я Віра. Житиму з вами. Оля теж приходитиме, допомагатиме, – сказала Віра.

Бабуся дивилася на її живіт сльозячими очима.

– Так, я вагітна, але я впораюся, – якомога впевненіше сказала Віра.

– Мати рідна її вигнала, уявляєте? – Вставила Оля.

Віра обсмикнула її за руку.

– Ви чогось хочете? Води? – Запитала Віра.

Бабуся промимрила щось.

– Це вона каже, що не хоче. Я вже навчилася розуміти. Ти теж скоро навчишся. Ходімо, побачимо, що з продуктів є. Я в магазин збігаю, а ти відпочинь, – сказала Оля і повела Віру з кімнати.

Так Віра почала жити з Ганною Іванівною. Вона була спокійна, часто плакала або очі сльозилися. Віра витирала сльози, годувала її з ложечки. Все розповіла про своє коротке і таке непросте життя.

За місяць у Віри почалися перейми. Оля замість неї доглядала Ганну Іванівну, поки вона лежала в пологовому будинку. Народила Віра маленьку симпатичну дівчинку і назвала Оленкою. Боялася спочатку, що донька Ганни Іванівни приїде та вижене її. Але, мабуть, забула та про матір.

Віра крутилася як білка в колесі між дочкою, що плаче, і старенькою, що микає. Якось залишила доньку в колясці біля її ліжка, а сама на кухню побігла, каша на плиті витекла. Коли повернулася, Ганна Іванівна щось співала, а Оленка слухала, засинаючи.

Так і почала Ганна Іванівна допомагати. Оленка під мукання швидко засинала, а у Віри руки розв’язані, встигала щось по хаті зробити.

Ішов час. Оленка вставати на ніжки вже намагалася, а ось Ганна Іванівна зовсім погана стала. Невдовзі вона померла. Тихо, уві сні.

Віра зателефонувала доньці Ганни Іванівни. Та приїхала ховати матір. Одразу оголосила, щоб Віра речі збирала. Її послуг вона більше не потребує.

– Обжилась тут, дивлюся, – дивлячись на Оленку, сказала вона. – попереджала, що квартиру не отримаєш. Я її продам.

– Чи можна я поживу, поки ви її не продали? Мені нема куди йти, – попросила Віра.

– А мені яка справа?

Розбираючи речі матері після похорону, донька Ганни Іванівни знайшла у паперах заповіт, у якому ясно було написано, що спадкоємицею квартири є Віра. Такий крик зчинила, що Оленку налякала.

– Я так цього не залишу, до суду подам. Бач, аферистка. Жити їй ніде… Може, ти й матір мою на той світ відправила?

Віра, яка нічого не розуміє, зателефонувала Олі. Та й розповіла, що незадовго до смерті Ганна Іванівна попросила покликати нотаріуса.

– Погано говорила, але зрозуміти можна було. У тебе Оленка хворіла, ти не вникала. Я і лікаря до неї запрошувала, щоб підтвердив, що вона осудна. Жаль її. Не бійся, жоден суд мати з дитиною на вулицю не вижене. Всі сусіди підтвердять, що дочка її тут не показувалася цілий рік, а ти доглядала її матір, – заспокоїла вірна Оля.

Так і сталося. Віра залишилася жити у квартирі Ганни Іванівни. Згодом Оленка в садочок пішла, а Віра вийшла на роботу в реєстратуру, ще підробляла санітаркою.

Тільки Віра стала на ноги, видихнула, здавалося, всі біди залишилися позаду. Але зненацька прийшла до неї мати. Сіла на табурет і заплакала. Розповіла, що зробили їй складну операцію. Вона продала квартиру, щоб сплатити за неї. Ось прийшла до Віри доживати останніх днів. Пожаліла Віра. Мати таки.

Якось Віра з донькою та з Олею пішли гуляти. Погода стояла чудова, тепла.

– Ой, я телефон забула. – Зупинилася на півдорозі Віра.

– Та гаразд. Навіщо він тобі? – Запитала Оля.

– А раптом мамі погано стане? Додзвонитися не зможе. Стривай тут з Оленкою, я швидко збігаю. – І Віра побігла додому.

Вона відчинила двері своїм ключем і почула, як мама розмовляла з кимось телефоном. Віра взяла з тумбочки свій мобільний телефон і хотіла вже піти, як почула слова матері:

– Та гуляти вона пішла, не чує … Я теж скучила … Потерпи трохи. Я майже не витрачаю своїх грошей, і за квартиру плату відкладаю. Тож скоро у мене буде потрібна сума… Я то? В мені померла велика актриса… А живіт пластиром заклеюю…

– Мама! – скрикнула приголомшена почутим Віра.

Мати здригнулася, озирнулася, забрала телефон від вуха.

– Як ти могла? Ти набрехала мені про операцію? І квартиру не продала, а здаєш? Борги коханця свого оплачуєш? А ти забула, як вигнала мене вагітну? Ти чудовисько, мамо! Таким, як ти не можна народжувати дітей!

– Ти не так зрозуміла, я просто … – Почала виправдовуватися розгублена мати.

– Все я правильно зрозуміла. Коли повернуся з прогулянки, щоб тебе тут не було. – Віра вилетіла з квартири, грюкнувши дверима.

– А ось і мама йде, – сказала Оля маленькій Оленці, але побачивши сльози на очах подруги, замовкла.

Вони пішли у бік парку.

– Віро, що ти мовчиш? Що трапилося? З мамою? – неспокійно спитала Оля.

– З мамою якраз краще нікуди. Уявляєш, вона обдурила мене. Не було в неї жодної операції, і квартиру вона не продала, а здає, щоби грошей накопичити. Приїхала за мій рахунок жити, щоби покрити борги свого коханця.

– То вона тобі сказала?

– Як же, скаже вона. Я випадково почула її розмову з коханцем по телефону. А як охала, ледве ноги пересувала, прямо вмираючий лебідь. А я берегла її, нічого не давала їй робити. А вона… Розповіла б усе чесно, я пустила б її жити. Мама таки. А так… Як я до неї маю після цього ставитися? – Віра розплакалася. – Так підло вчинити зі мною.

– І що ти тепер робитимеш?

– Може, я не права, але не можу забути, як вона мене вигнала, коли я вагітна приїхала. Пам’ятаєш, через що я пройшла? З немовлям за лежачою старенькою доглядала, моторошні запахи терпіла, з сил вибивалася. Та якби не ти, я не знаю, що зі мною було б. Господи, за що? У всіх мами, як мами, а моя…

– На жаль, батьків не обирають. Мені важко радити тобі щось. Мама рано померла. Тому я й у училище медичне пішла. Але знаєш, я багато б пробачила їй, аби вона жива була…

Зі страхом Віра йшла додому. Слова Олі протверезили її. Мати таки. Не повинна вона так чинити з нею. Інакше, ніж Віра краща за неї? Але матері вдома вже не було. Пішла. Віра зітхнула з полегшенням.

Ненависть породжує ненависть. Якщо мати не любить доньку, то яку любов і допомогу хоче вона отримати натомість?

Мати повернулася жити до своєї квартири. А коханець її покинув, коли вона не спромоглася сплачувати його борги. Коли через кілька років мати серйозно захворіла, Віра до кінця днів доглядала її.

«Все, що закладено у дитинстві, залишиться з тобою назавжди… Я прошу для своєї дочки лише одного. Щоб доля дозволила їй бути слабкою жінкою, яка все вмітиме, але їй ніколи не доведеться цим скористатися. Жінкою, яка зможе дозволити собі просто бути коханою дружиною. А я буду найкращою мамою на світі, щоб усе це здійснилося».