Любов чи папери? Чоловік пропонує громадянський шлюб, але відносини залишаються без змін
Хочу поділитися своїми переживаннями та побоюваннями з приводу своїх стосунків із чоловіком. Зустрічаємось ми два роки, нам по 26 років. За два роки було багато: багато сліз, образ, переживань. Важлива деталь: на момент нашого знайомства він тільки розлучився! Одружився у 22 роки – невдало, вони розлучилися.
Він переживав розлучення – я його підтримувала. Минув час, його рани загоїлися, з батьками він мене познайомив лише через півтора роки з дня знайомства, тепер я постійно буваю у них у заміському будинку. Все чудово: вони дуже добре ставляться до мене, я подобаюся його сім’ї, у мене хороші стосунки з ними. Ось тільки він не готовий до шлюбу, цитую: “Мене тошнить від слова “весілля”. При цьому він це без злості каже. Я розумію, що він обпікся, що його одруження вдруге лякає, повторює, що його в мені все влаштовує: зовнішність, розум, характер, тільки поки не готовий!
Для нього важлива кар’єра, зараз він робить успіхи у сфері фінансів. Він радий, що розлучився, каже, цей шлюб був помилкою. Все, що не робиться – все на краще! І ось зараз до шлюбу він не готовий, любить дітей, але не готовий, і коли ця готовність з’явиться, ніхто не знає. Але роки йдуть, час проти мене, його 26 і мої 26 – велика різниця, він прямо так і каже: “Мене все влаштовує: зовнішність, розум, але єдине, що мене турбує – це те, що тобі буде 27, тобі час народжувати дитину, заводити сім’ю, але не готовий до цього”.
Мені наприкінці року 27 буде, але час іде, боюся розставання з ним, люблю його, не уявляю, що буде далі, якщо ми розлучимося, я намагаюся гнати такі думки, але волею-не волею думаю про це, сльози самі навертаються. Якби мені було 22 роки, я б не смикалася, був час почекати, а в моїй ситуації – все дуже серйозно, можна з ним зустрітися до 30 і залишитися однією! Не знаю що мені робити!
Періодично говорить про спільне проживання, але я “цивільний” шлюб не хочу, розумію, для нього це ідеальний варіант, але тоді якихось серйозних кроків взагалі не буде. Розлучатися не хочу з ним, я люблю його, але й лишатись боюся. Боюся, що це стосунки в нікуди, що нічого не вийде. Каже: “Давай не поспішатимемо, час все поставить на свої місця, бог підкаже дорогу”!
Але ж мені не потрібне пишне весілля, купа гостей, я готова розписатися просто, я не можу сказати, що шалено хочу заміж, сплю і бачу, як окольцую його. Я не хочу його примушувати, хочу, щоб його рішення було виваженим, і я не кажу, що прямо зараз у РАГС, я готова почекати максимум ще два роки, і то це стеля. От тільки змінитись що-небудь за ці два роки?
Я не капаю йому на мізки: “Давай швидше весілля, давай швидше, я більше не можу” – такого немає. Я розумна жінка, тому на хворий мозоль не давлю йому, але, з іншого боку, мені теж хотілося б визначеності.
Насправді іноді замислююсь, що я в ньому знайшла. Він характером дуже складна людина, людина настрою. Якось згадав, що після того, як одружився, через півроку йому все набридло, його не тягнуло додому, та й усе в такому дусі. Мабуть, таке сімейне життя його й лякає. Але я впевнена, що в нас буде інакше, адже я люблю його!