Донька образилася на те, що не хочемо просто так купувати квартиру. Синові даруємо житло, бо він одружується
У нас із чоловіком двоє дітей: синові 29 років, доньці – 27. Син влітку одружується, вже визначились із датою. Хочемо з чоловіком подарувати йому на весілля квартиру. Син живе з дівчиною окремо вже 5 років, винаймають житло. Дівчина – його однокласниця, знаємо її багато років. Подумали, що своя квартира – це саме те, що буде потрібно для початку сімейного життя.
Чому б не зробити новій родині такий подарунок, якщо ми маємо можливість? Обговорили зі сватами, домовилися, що ми даруємо квартиру, а вони подарують гарні меблі, кухню та по дрібниці. Косметичний ремонт молоді самі зроблять. Квартира повністю буде оформлена на сина, ми вже цим займаємося, одружуються вони у серпні. Якщо щось у шлюбі піде не так, то невістка не матиме на нерухомість жодних прав.
Про наші плани дізналася дочка та заспівала пісню: «А де моя квартира?» Я відповіла, що як вийде заміж, то і їй подаруємо, хоча грошей ще на одну квартиру у нас немає. Зможемо додати половину суми, але на цілу не вистачить. На житло для сина ми давно відкладали. Ми маємо на рахунку ще мільйон, але це хотілося б залишити на «чорний день», раптом щось зі здоров’ям станеться.
До слова, дочка живе з нами в котеджі, працює всього по півдня за копійки, хлопця немає і не було, подруг теж. Постійно сидить удома, нікуди особливо не виходить, окрім роботи. Заміж, я так розумію, не збирається взагалі. Говорить, що дітей не хоче. Зовнішність у неї хороша: висока, гарна фігура, багато хто на неї заглядається. Ми намагалися познайомити її із синами наших знайомих.
Вони приїжджали, потім дзвонили, запрошували на побачення, а вона ігнорувала, не хотіла навіть у кіно чи кафе сходити. Я років 5 тому прочитала її щоденник. Там була історія про нещасливе кохання. Вона страждала дуже, а потім повністю замкнулася, але все одно і до цієї історії з нещасним коханням стосунки ні з ким не складалися. Закрили з чоловіком на це очі і вже її не чіпаємо.
А тут вона «відкрила рота» і почала істерити. Висунула претензію, що ми її обділяємо, а сина любимо більше: йому і квартиру купуємо, і допомагаємо, і оплачуємо весілля. Із нами не розмовляє вже тиждень. Вдома не їсть, не п’є. Так і хочеться у неї запитати, як вона збирається утримувати квартиру, якщо її зарплати навіть на нормальну їжу не вистачає? Навіщо їй вона?
Доньці і так після нашої смерті дістанеться котедж. А якщо квартиру їй купити, ремонт зробити, то за комуналку потім ще років 20 платити доведеться. Ще й їду возити, не можу ж дивитися, як моя дитина голодує тижнями.
Ми їй, як і синові, дали чудову освіту. Повністю сплатили за навчання. Дочка стоматолог, але працювати за фахом вона не хоче. Будувати кар’єру – це не для неї. Постійно про це нам говорить. Працює в жіночій консультації до двох годин дня, шукати щось краще і прибуткове не хоче. Її все влаштовує. Ми її годуємо до цього дня, даємо гроші на одяг, але все одно ми погані. Вона лінива і нічого в житті міняти не хоче.
Що робити? З якої позиції спілкуватись із дочкою? Сказала крізь зуби, що підпалить будинок, якщо ми їй не купимо квартиру. Зрозуміло, що це від досади, на таке вона не здатна. Чому ми повинні її утримувати все життя? А якщо з нами щось станеться?
З братом стосунки ніякі, чоловіка немає, подруг теж. Як пояснити їй, що ми не даруємо братові квартиру просто так. Ми даруємо йому тому, що в нього буде сім’я, не народжувати ж дітей у житлі, що знімається. Нічого не хоче чути. Ну, а просто так купувати квартиру їй не збираємося.