“Я здав квартиру. Так що житиму у вас!». Як батько хотів пожити своїм життям

Spread the love

– Ого! Ось ця квартира!

Віталій захоплено свиснув.

– Скільки вона метрів?

Михайло Петрович розставляв останні меблі у великій кімнаті і, не дивлячись на сина, відповів:
– 54.

– Пощастило тобі, батьку!

“Що ж. Пощастило, так пощастило». Квартира, яку він мав отримати ще 3 роки тому, була саме везінням.

– Дякую, тобі та Регіні. Прихистили старого на 3 роки

– Нема за що, батьку. Може, і ти притулиш нас колись.

– Ну, – Михайло Петрович випростався і озирнувся. – Ходімо пити чай. Новосілля як ніяк!

Того вечора троє людей, які майже 1300 днів жили разом, згадували різні моменти. Під час короткого чаювання Михайло Петрович засумував, бо спогади були не найприємніші.

Хоча початок був набагато оптимістичнішим.

– Вкладай гроші, Петровичу! – переконував його друг. – Забудовник надійний. Я сам купив дві квартири.

І Петрович уклався. Та як! Продав свою з сином квартиру та купив цю. Добре, що у сина на той момент була вже своя житлоплоща.

А коли забудовник збанкрутував, то три роки Михайло Петрович змушений був жити у сина. Мало того, що він тіснив молодих, так ще й квартира була на краю світу.

Але тепер усе буде інакше! Тепер він житиме в одному і з найкращих районів міста, де до центру 10 хвилин пішки.

Через три місяці зателефонував син.

– Батьку. Тут якась справа. Загалом, пусти нас до себе! На кілька місяців!

– Що? Що трапилося?

– Нічого. Все нормально. Просто ми все ще шукаємо можливість грошей заробити. І вирішили здавати нашу квартиру подобово. Регіна всім займатиметься. А ми поки що поживемо в тебе. Якщо ти не проти.

– А Регіна на роботу пішла?

– Ні, – важко зітхнув Віталій. – Ти ж знаєш, робота на дядька – це не для неї. Вона тепер рантьє.

Михайло Петрович зітхнув про себе, але борги треба віддавати.

– Ну, якщо тільки на кілька місяців…

– Так, не більше. Дякую.

І знову вони почали жити утрьох. Тільки тепер у більшій квартирі. Михайлу Петровичу було не особливо на радість такий розклад, а й не на тягар.

Через три місяці батько спитав сина, коли вони збираються переїжджати назад.

– Скоро. Вже дуже скоро, – ухильно відповів Віталій.

*******************

Михайло Петрович вийшов із ліфта. Після тижня відрядження все, що йому хотілося – гарячого душа, ситного обіду та глибокого сну.

Але коли за дверима його квартири почулася музика, чоловік зрозумів – його планам не судилося збутися.

На кухні голосно грала колонка, а в залі веселилися Віталій та Регіна. Вони навіть не почули, як відчинилися вхідні двері.

Вимкнувши музику, Михайло Петрович розгублено запитав:

– Не зрозумів. А чому ви тут? Ви вже давно мали з’їхати.

– А де нам бути?

– Точно не тут. Це моя квартира.

– І? Розумієш. – Син озирнувся на дружину – Ти у нас жив три роки. І купив цю квартиру на мої гроші, зокрема. Треба віддати борг.

– Я у вас жив, бо мені жити не було де. А у вас є власна квартира!

– Але ж ми хочемо в тебе. Місце тут гарне, парк поряд. А від нашої до роботи 30 хвилин на маршрутці. А тут – лише 5 хвилин пішки. Краса. Чи ти проти?

– Я? Проти. Давайте збирайте речі та адьос!

Тут втрутилася Регіна:

– Ми нікуди не поїдемо. У вас багато місця, а ви один. А свою квартиру ми здали. На рік. Так що вам доведеться пожити з нами. Такі справи.

Михайло Петрович просто злякався.

І від нахабства невістки і від того, що її дорікав власний син із невісткою за те, що він три роки мучився з ними.

Але нічого не сказав. Бувай.

***********************

За кілька місяців Михали Петрович увійшов у квартиру, мовчки роздягнувся і спантеличено подивився навколо себе.

Рішучим кроком пройшов на кухню, де Віталій та Регіна вечеряли, і звернувся до своїх сусідів:

– Так, молодь. Тут таке діло. Загалом я теж здав цю квартиру. Сюди приїде родина із 5 осіб та кішка із собакою. У вас три дні, щоби зібрати речі.

– Як здав? Навіщо? – Віталій мало не випустив вилку.

– Ну, ви не платите мені нічого, а вони сплачують серйозну суму. Їх ніхто не бере, а я ось узяв. Тож тепер прибавку до зарплати отримуватиму!

– Ти жартуєш? Ми тільки речі розставили та обжилися!

– Які жарти? Сам зараз збиратимуть речі!

– А куди ти поїдеш?

– До вас, звісно. Ми ж одна сім’я, га?

– Але ж у нас теж квартира здається!

– Ну, вам куди з’їжджати?

– Ні.

– Тоді до вас поїдемо. Договір оренди розірвати і все. Ви молоді, ще грошей заробите. А маю пенсію на носі. Тож поїдемо до вас

– Ні, у нас тісно. Тим більше, що у нас і так багато речей. До нас не вийде.

– Так. – з видимим жалем сказав батько. – Ну гаразд, тоді поїду в інше містечко

– У яке інше?

– Розумієш – тут Михайло Петрович змовницьки підморгнув. – Я тут зустрів одну жінку, півтора роки як. Загалом вона мені давно пропонує з’їхатися. Я все не наважувався. Ну, ось, мабуть, настав момент.

– У тебе є жінка? – Син не міг повірити і в це.

– Ну так. Я не старий. І із квартирою. Завидний наречений!

– Зачекайте, – сказала Регіна. – А може, ми у вас знімемо всю квартиру? Скільки вам сплачує ця сім’я?

Власник назвав цифру і в кімнаті настала здивована тиша.

– Ого! Так багато!

– Ну, то їх п’ятеро і дві тварини!

– Вони цигани чи що?

– Чому? Росіяни вони. Просто троє дітей.

І поки молодята не прийшли до тями, чоловік встав і пішов збиратися речі.

*************

Михайло Петрович стомлено сів на кухонний табурет і притулився до стіни. Його речі, які вчора вили вивезені, сьогодні знову стояли у квартирі.

Так, захоплення акторством у бурхливій юності не пройшло даремно. Хоча, навіть такий маленький спектакль дався йому дуже важко.

Ну нічого. Зараз відпочине хвилин десять. Потім викличе Івановича, той поміняє замки від вхідних дверей і можна спати спокійно.

А на післязавтра, не загадуючи, можна і своїх чоловіків зібрати. Посидіти поговорити, обговорити справи.

Все ж таки добре, що квартира у нього двокімнатна!

І тепер він один у ній живе. Поки не з’явиться невигадана жінка серця, звичайно.

Так він жених ого-го який – з квартирою!