Мені 38 років, і я незаміжня. А за кого виходити? Нормальних чоловіків просто не лишилося

Мене звуть Лідія, мені 38 і я засиділася одна …

Всі подруги давним-давно одружені, виховують дітей. А мені не пощастило знайти свою половинку.

Не скажу, що я страшна, чи не розумна, чи надто скромна. І романи у мене траплялися. Навіть у школі я дружила з хлопчиком. І в університеті в мене було юнацьке кохання. Пізніше із чоловіком у цивільному шлюбі жила майже рік. І просто романи без зобов’язань були… Але мені так і не пощастило зустріти свого чоловіка. А тепер уже, мабуть, і не пощастить.

Може, в мене надто жорсткі вимоги до чоловіків? Я сама так не гадаю. Ніякого красеня чи олігарха я не шукаю. Хочеться просто щоб людиною був хорошим, чесним, хоча б з якимось розумом.

Я жінка самодостатня. Сама заробляю все життя. Так що спонсора не потребую. Є своє помешкання. Та й характер у мене, як кажуть оточуючі, досить м’який, рівний. Тобто я не вважаю, що маю “кидатися в обійми першому зустрічному”.

Хочеться все-таки кохання та справжньої близькості. Щоб із людиною було комфортно.
Але де знайти таку людину? Тим більше, що сучасні чоловіки, мені здається, деградували. “Відпахав” десь, прийшов додому, щось ковтнув і дивиться телевізор. Ні бажань, ні захоплень. Про що з таким поговорити?

Зареєструвалася на сайті знайомств. Поки що ні до чого хорошого це не призвело.

Дуже добре пам’ятаю, як пройшло моє перше побачення: чоловік добре за сорок, прийшов у якомусь жилеті, який, як на мене, з виробництва ще в 90-ті зняли. Може він з того часу й лежить у шафі. Сам весь якийсь пом’ятий, недоглянутий. Але я вже згадувала, що не суджу про людину на вигляд, тому не подала вигляду, а просто вирішила бути милою і дізнатися про кавалера побільше.

Треба було одразу йти, загалом. Виявилося, що чоловік розлучений, є син. Працює бригадиром-будівельником. Все. Слово честі, все! Що за людина? Які книжки читає? Яку музику слухає? Що думає про життя? Я намагалася і так і так хоч щось з’ясувати про його внутрішній світ, про його особистість. Нічого він не читає, нічого не слухає, нічим не захоплюється, нічого від життя не хоче.

Від свого життя він нічого не хоче, проте від майбутньої дружини дуже багато чого хоче. За нашу коротку зустріч я дізналася, що дружина його має бути господарською, любити готувати багато та часто. Тому що він любить, щоб щоразу було щось свіженьке. Що вареники він не їсть, що на гриби у нього алергія, що у курки найсмачніше – це гомілки… Ну, розумієте, так, про що ми півтори години розмовляли? Я після цього побачення години дві під враженням була: не знала, чи плакати, чи сміятися.

Інший знайомий із цього сайту одразу поцікавився, після якого побачення ми ляжемо у ліжко. Я здивувалася, звичайно, запитала, чи не плутає він чогось? Я знайомлюсь для серйозних стосунків.

Той анітрохи не зніяковів, мовляв, треба спочатку “спробувати” жінку, щоб серйозні стосунки будувати.

Ще один призначив побачення у кав’ярні поряд зі своїм будинком. На мій протест, що мені до цього району їхати далеко, почав умовляти, стверджуючи, що там найсмачніша кава в місті, і взагалі це місце дуже затишне та атмосферне.

Насправді виявилося, що звичайна забігайлівка. А за мою чашку “найсмачнішої кави в місті” він платити відмовився. Сказав, що так і розоритися можна, якщо на кожному побаченні жінкам оплачувати каву.

І подібних історій багато – одна краща за іншу.

А де ще знайомитись? На роботі у нас колектив жіночий. У чоловіків подруг неодружених друзів практично немає. А ті, хто є, люди безініціативні, дурні, нецікаві, ліниві. Усіх дружин із цих причин із родини й погнали.

Мені здається, нормальних чоловіків просто не лишилося. Дивлюся на сім’ї подруг – нічого хорошого.

В одній із них чоловік працювати відмовляється. “Себе шукає” вже півтора роки. У результаті вона і з дитиною, і по господарству, і нігті робить – тим живуть. В іншої подруги не краще: дитина з вродженим захворюванням, забирає всі сили та засоби, а “тато” дистанціювався. Начебто це і не його турбота. На роботі пропадає чи з друзями. Немає йому ні до дружини, ні до хворої дитини. Добре хоч гроші дає.

У третьої – що син, що чоловік. Поодинокі. Обом соплі підтирає. Чоловік у будинку – одна назва. Вона у сім’ї головна. Та не тому, що цього хоче! А тому, що має бути в сім’ї хоч хтось відповідальним і сильним?

Знаєте, ніж така сім’я, краще не треба.

Я ось згадую стосунки своїх батьків. Ось де ідилія завжди була!

Тато забрав маму з її рідного міста, викрав, можна сказати, у батьків. І їм вдалося облаштувати своє життя так, що ми з сестрою завжди відчували себе вдома, як у раю. Ніколи скандалів не було.

Мама – домогосподарка. Тато викладав і писав статті, з лекціями виступав по всій країні, хоч маленька була, але пам’ятаю, як ми з мамою та сестрою їздили його в аеропорт зустрічати – як свято для мами його повернення – вони цілувалися та обіймалися. Вони дуже любили одне одного і досі кохають. Можуть розмовляти годинами. Тато і зараз може мамі квіти подарувати просто так, без причини.

Ніколи батьки не опускалися до склок, з’ясування стосунків. Усе роблять разом, спільно.
Моя старша сестра Ліза вийшла заміж рано. Живуть із чоловіком непогано. Чоловік гідний. Звісно, ​​сваряться, але видно, що одне одного люблять, уміють компроміси знаходити. Син – вже дорослий хлопець. Про себе не забувають – ходять і до кіно, і до театру. Вдалося сімейне життя.

А мені якось не пощастило. Мабуть, так і залишуся холостячкою до кінця життя. Мене не дуже лякає така перспектива, просто хотілося б розібратися, чому так сталося. Просто не пощастило?