Мама з сестрою не спілкуються зі мною, бо поселила у своїй квартирі подругу, а не рідню

Я вже давно мешкаю в іншій країні. Бабуся по батькові жила в Україні, нещодавно померла, залишила мені у спадок двокімнатну квартиру в Києві. Я жила з нею, доки була студенткою, допомагала їй грошима після від’їзду.

У мене є рідна сестра, вона з бабусею практично не спілкувалася, байдуже ставилася до її дзвінків, запрошень, та й до неї теж. Мене бабуся любила більше, хоча все одно завжди намагалася налагодити стосунки із сестрою, незважаючи на її ставлення.

Ще в мене є подруга зі студентських років, яка в житті багато мені допомагала і не раз рятувала, тоді як від сім’ї я чула тільки закиди та знущання. Мати з сестрою все ніяк не могли мені пробачити, що я багато працювала, будувала кар’єру, а не швидше розродилася.

Коли формальності з квартирою втрясли, мама чомусь вирішила, що я заселю туди сестру з двома дітьми. В мене таких планів ніколи не було. Сестра з дітьми живе з мамою у двокімнатній квартирі, та й нехай живе. У сестри частина квартири у власності, свою частку я подарувала матері ще до смерті бабусі, коли більш-менш міцно влаштувалася на новому місці.

Студентська подруга нещодавно розійшлася із чоловіком. У неї є гроші на перший внесок, але є деякі нюанси, і їй не завадить накопичити ще, щоб зменшити платіж. Її я й пустила пожити у мою квартиру. Вона оплачує лише комуналку.

Мати з сестрою в люті. Дійшло до того, що ходять і довбають у двері подрузі, дошкуляють жалісливими розповідями про тісноту, душать на совість. Мене завалили дзвінками та повідомленнями. Дзвінки я без проблем можу ігнорувати, але що робити з їхньою поведінкою щодо подруги? Як припинити цю ганьбу?

Коли дізналися, що я дозволила їй пожити у мене, а не здаю саме за орендну плату, стали діставати про допомогу племінникам грошима, раз я така багата, і мені гроші не потрібні. Начебто цих дітей сестра мені народжувала.

Ця квартира стала в них “поперек горла”. Мати мені з заламуванням рук розповідала, як онука тягає в неї гроші, а онук залишає по собі бруд і бардак скрізь. Начебто я маю відселити їх до себе і дати матері жити спокійно.

Ще скаржиться, що онуки її об’їдають. Купить вона на пенсію собі трохи черешні, покладе в холодильник, а за півгодини її вже немає – онуки з’їли. Їхня мати, моя сестра, ніяк не може дітей приструнити, хоча сама теж купує фрукти та ягоди, вони не голодують.

Я нагадала мамі, що вона заохочувала сестру народжувати від жебрака. Заспокоювала та підбадьорювала її: «Нічого, усім світом піднімемо»! А тепер стогне. І виходить, що «всім світом» – це як би я мушу впрягатися, своїх поки немає.

Коли я була дитиною, влітку мене постійно відправляли до таборів. Я їх ненавиділа. Натовпи дітей скрізь: натовп у душі, товкучка у туалеті. Усі беруть твої речі. Я благала батьків не відправляти мене туди. Була рада спокійно читати книжки, не заважаючи нікому.

Батько був не проти, щоб я проводила літо вдома. А мати наполягала на соціалізації. Говорила, що мені треба привчатися жити в колективі, позбавлятися «гидливості». Тому я зараз не розумію, звідки у неї така гидливість до тісноти і бардаку, що залишаються онуками.

Я сказала, що не бачу нічого кошмарного в їхній ситуації, щоб я різко змінила рішення щодо своєї квартири. Чотири людини в двошці – тісно, ​​але зовсім не пекло. Чому я повинна розгрібати їхній свідомий ідіотизм у вчинках? Сестра могла допомагати бабусі, отримала б як мінімум половину квартири. Мама могла не заохочувати її народжувати двох від жебрака “з вітром у голові”. Але мамі захотілося «гарно рвонути халат на грудях» і пообіцяти з трьох коробів. Хіба я не права?