Завагітніла вчетверте. Не сплю уже два дні, плачу. Найменшому тільки 8 місяців
Я вагітна четвертою дитиною. Молодшому синові лише 8 місяців, він ще на грудному вигодовуванні. Дуже боюся, що зникне молоко. Чоловік каже, що не потягнемо фінансово. У мене купа страхів інших – перераховувати можна довго.
Мені 38 років, чоловікові 44. У нас обох це другий шлюб. Від першого шлюбу у чоловіка двоє дітей (дівчинка 18 років та хлопчик 13 років). У мене від першого шлюбу дві дівчинки (17 та 10 років). 8 місяців тому у нас народився спільний син. Нині я в декреті. Чоловік працює один, середня зарплата. Платить аліменти на двох дітей, ще оплачує 50% навчання старшої своєї дочки. Живемо у моїй маленькій двокімнатній квартирі.
Мій колишній чоловік не платить аліменти. Розумом я розумію, що буде дуже важко (жити ніде, грошей немає, ми вже не молоді, здоров’я не те). Але коли замислююсь, що зроблю непоправне з нашою дитиною, мене пронизує холод усередині. Не можу про це думати, весь час плачу. Адже він чомусь з’явився, хоча спеціально ми нічого не робили. Я вірю, що все не випадкові випадковості. І для чогось диво (будь-яку вагітність я вважаю дивом) сталося.
Переживаю, що не зможу всім дітям дати уваги, на яку вони заслуговують. Вони ні в чому не винні. І всередині сидить якесь сьоме почуття, що якщо ми залишимо дитину, все у нас буде добре і вирішаться всі фінансові та квартирні питання. А от якщо не залишимо, нам відгукнеться дуже сильно і дуже шкодуватимемо. Не знаю, звідки це в мене йде.
Коли я ще не знала, що вагітна, мені 4 дні поспіль снилися сни, що народжую четвертого. І я зараз не розумію, звідки мені йдуть ці почуття, але позбуватися його я не хочу, хоча чоловік категорично налаштований.
Зараз я нікого не змушую мені допомагати сидіти з малюком. Все лише за бажанням. Діти дуже люблять братика. Найстарша дочка сама захотіла бути хрещеною йому. Зараз упораюся з усім сама, допомагає лише чоловік. Старша дочка мене підтримує та переживає разом зі мною. Але зрозуміло, що рішення мають ухвалити лише я та чоловік. Ніхто няньчити молодшого брата не буде. Дочку я нічим не обтяжую і не збираюся це робити.
У нас дружна сім’я. Спільна дитина запланована та бажана. Чоловік відповідальний, і я вважаю нормально, що він допомагає своїм дітям від першого шлюбу. Впевнена, що й друга наша спільна дитина буде коханою і наділеною нашою увагою. Але як донести це до чоловіка?