19-річна донька пішла з дому, покинула інститут та перестала з нами спілкуватися
У нас завжди були складні стосунки. Я була дуже авторитарною, виховувала жорстко, але завжди підтримувала у навчанні та й в інших багатьох питаннях. Батько взагалі душі не сподівався. Дочка готувалася три роки у різних спецшколах, насилу вступила, відучилася рік. Зустріла молодика, покохала його. Але наші з нею стосунки розладналися, восени пішла з дому потихеньку, перестала з нами спілкуватися.
Ми, звичайно, продовжували утримувати – вчиться ж. Вона не привітала нас навіть із Новим роком. А тепер ми довідалися, що вона покинула інститут. З нами спілкуватися відмовляється, обожнює цього хлопця. Він же явно налаштований проти нас. Каже: “Ви її мучили все життя”.
При цьому у доньки борг дуже великий за цільове навчання. Нам із батьком вони кажуть, що ми маємо сплатити, це ж ми її, нібито, змусили. Цей хлопець працює, донька наразі ні. Як я розумію, постійно сидить і згадує, які ми були погані батьки.
Вчитися ніби хотіла, але тепер, напевно, не буде. Працювати, я так розумію, також особливо не горить бажанням. Нам усі радять більше не переказувати грошей і не спілкуватися, не писати… Але як же так? Це ж наша донька. Сьогодні почула просто страшні слова для мене: хороший зять – придбали сина, поганий – втратили дочку… Але вона така закохана – мабуть, доведеться вчитися дружити і з таким зятем.
Але він такий хам. Постійно, скільки каже, демонструє свій інтелект, розповідаючи, які ми погані, при цьому сам сидів на шиї до 25 років у батьків, кинув університет на одному з останніх курсів, не тому що недолугий, а тому що нахамив викладачеві. Від нас хоче грошей на утримання доньки, як ми й утримували, поки вона навчалася (це більше 10 тисяч на місяць), оплату навчання, яке вона покинула, та квартиру. Ми її справді їй купили (ще не зробили ремонт). Загалом вкрай неприємний товариш. Чоловік після розмови з ним сказав, що, мабуть, ніколи не зможе спілкуватись із цим чоловіком.
І навіть незважаючи на те, що ми давали гроші, вона перестала з нами спілкуватися, не відповідає на дзвінки та повідомлення. Бачу в соцмережах, що в неї все гаразд, тільки не вчиться і не працює, насолоджується життям. А я так втомилася від її закидонів та мовчання. Перестала писати їй. Зовсім. І – о, диво: вона почала писати сама. Спочатку по два слова в дуже зухвалому тоні, я також і відповідала.
Не знаю, що вона робить зі своїм життям. Зв’язалася з людиною, яку дозволяє дозволяє в огидному тоні розмовляти з батьками, заради якого пішла з дому, під впливом якого покинула університет… І мені раптом так шкода нас усіх стало, наші нерви, здоров’я, які ми витратили на весь цей жах, море сліз, пролитих за втратою дочки.