Заблукала дочка повернулася додому з дитиною
Одна з найпоширеніших проблем торкнулася і мене: одружилася, народила дитину, почалися проблеми в сім’ї. Після зради чоловіка розлучилися, аліментів чекаю досі. Повернулась до батьків, інших родичів немає, друзів немає, ні з ким не спілкуюсь. Мама живе з вітчимом. вітчим виховував мене з 5 років. Вважаю його батьком, але надто вже важкі стосунки у нас з ним.
Виховував мене у суворості. Бив, знущався, обзивався, була для них слуга, нянька, хатня робітниця. Психічно хвора людина. Зламав мене як особистість. Тепер ця замкнутість заважає мені у житті. При цьому забезпечував сім’ю – ми ні чого не потребували.
Почала жити окремо із 16 років. Тікала з родини, тільки п’яти виблискували. Але так вийшло, не зуміла самореалізуватися і довелося повернутися назад, ще й з дитиною. Зараз мені 25. Відчуваю себе чужою у цій сім’ї.
Скандали відновилися, часті нервові зриви. вітчим став більш стриманим через свій вік. Але все одно живеш, як на пороховій бочці. Сказали: “Все, що стосується тебе та дитини, власним коштом”. Тобто вони дають мені дах над головою, але так важко жити з ними.
Раніше я не вірила, що дівчина на підсвідомому рівні шукає чоловіка, схожого на батька. Завжди говорила, що нізащо в житті мені такий самий чоловік не потрібен. А все одно попався саме такий, розкрив усі принади свого характеру лише у шлюбі. Одне радує: хоч кредити все виплатила із весільних грошей.
Хочеться втекти кудись подалі від усіх. Але немає можливості, а ще кажуть – гроші не головне, але нині без них нікуди. Зневірилася в тому, що зможу колись вийти заміж за нормального чоловіка. Вже більше року одна, зайнята лише дитиною, сиджу в 4 стінах і іноді тішуся, що не на вулиці. Зовсім розучилася спілкуватися з людьми. Не знаю, як вийти із цього замкнутого кола.
Я поки що не працюю, бо дитині лише рік – ще маленька. Освіта середньо-спеціальна – кухар. Досвід роботи флористом 5 років. Не знаю, чим я можу займатися з таким досвідом віддалено. Ні з ким не спілкуюся – немає ні друзів, ні знайомих. Якось не набула, не дуже товариська з дитинства. Люди приходять, йдуть. Я якось навіть звикла сама. Нині дитина – весь мій світ.
Я працювала головним флористом 5 років, на себе мені вистачало, ні чого не потребувала, не економила. Чоловік наполяг на звільненні, сказав сам сім’ю утримуватиме, я завагітніла тоді. Довго сумнівалася – чи йти з роботи. Чоловік все ж таки наполіг. Потім за час почав дорікати, що я сіла і ніжки звісила на нього. Вже дуже пошкодувала, що пішла з роботи.
Поки дитина в садок не ходить, не уявляю, яку роботу можна знайти, як поєднувати. Як інші жінки у подібних ситуаціях виходять із становища?