Чоловік знову образився та ігнорує мене. У нього горе, і хоче, щоб я почувала себе винною
У чоловіка сестра загинула у ДТП кілька тижнів тому. Після такого горя я підтримувала його всіма своїми силами. Він весь час до батьків їздив, з ними сидів, їх підтримував, допомагав, возив скрізь, я вдома з дитиною маленькою була, їжу йому готувала, дбала. Він піклування приймав.
Я йому і їду, і чай носила, доглядала так, ніби він хворий. Він натякав, що його повністю не зможу зрозуміти, адже не мій родич загинув. Говорив, як батьки його добре підтримують.
Коли після аварії сестра ще в лікарні була, ми встигли двічі посваритися. Відносини після народження дитини стали дуже погані: ігнор та постійні образи. Після того, що сталося, одразу домовилися, що більше ніяких сварок та необґрунтованих претензій, а вже за кілька днів посварилися. Він на мене гукнув, я не витримала. Коли сестра померла – знову помирились, я його заспокоювала, плакали разом. На якийсь момент горе зближує.
Після похорону поводився як зазвичай, але на 5-й день просто практично перестав зі мною розмовляти. Ліг до нас із дитиною спиною на диван і відповідав однозначно. Сам нічого не говорив і не питав. Помовчавши, я просто пішла дитину переодягати та годувати.
Я не почала лізти, не знала, що робити. Звичайно, мені було прикро, адже я стільки старалася для нього, а він знову раптом став показово ігнорувати. Він теж підвівся і пішов мити посуд. Дитина захотіла попити, ми підійшли до раковини, але чоловік уже був скривджений, не розмовляв зі мною і навіть не посунувся.
Потім ходив по квартирі зі злим виглядом. Я йому написала у месенджер, він не став навіть відкривати повідомлення. 3 дні не читав, я його зрештою видалила. Живемо в одній орендованій квартирі, ходить повз незадоволений, з дитиною сидимо по черзі. Може, біль від втрати на мене так зливає? Начебто треба на когось злитися? Має бути хтось винний?
Може це егоїстично, але я впевнена, що він зараз не відчуває саме той біль від втрати, на який можна списати його поведінку. Сестру йому не шкода, він сам натякав у розмові. Це раз! Останні 2 роки майже не спілкувалися, оскільки вона у іншому місті жила. Та й раніше спілкування було, коли гроші потрібно було позичити. Але йому шкода батьків.
Вважаю, що людина в скорботі не буде знущатися з своєї дружини, робити з неї в усьому безсердечну, адже це далеко не так, і він це чудово знає. Це два!
Навіть якщо він справді сумує, він не має права отруювати мені життя. Я виховую дитину, повинна бути завжди спокійна і в нормальному стані, а не в мріях про те, чим би заглушити свій біль та переживання, бо валеріанка вже мені не допомагає заспокоюватися. Дуже мило, звичайно, підтримувати батьків і знущатися з дружини. Сам, мабуть, д’Артаньяном почувається! Батьки – святі, а про дружину можна і ноги витерти, дружина не людина!
Поки я не можу до мами поїхати, вона надто далеко, але я розглядаю цей варіант. З маленькою дитиною страшно їхати, але я все одно думаю над цим. А з іншого боку, чому я маю їхати, нехай він живе у батьків, вони поряд, у цьому місті. Чому ми з дитиною маємо їхати кудись за сотні кілометрів?
Скажіть, може все ж таки це нормальна поведінка з його боку? Може я винна, що коли він мовчав – пішла своїми справами займатися? Що могла? Він не хотів говорити. Та й річ у тому, що це не перший такий випадок.
Він мене й раніше кидав, йшов, а потім не міг згадати причину своєї такої ненормальної поведінки. Зараз він мене знову так кинув. Навіщо одружуватися, народжувати з жінкою дитину і стільки років жити разом, щоб ображатись на все і залишати дружину одною тижнями? Ночує вдома, але постійно мовчить. Після народження дитини взагалі ці мовчанки та образки не припиняються (2 дні розмовляємо, потім сварка, і знову мовчимо). А тепер взагалі незрозуміло, що буде. Що думаєте про цю ситуацію? Що можете порадити?