Дочка не любить і боїться мого нового чоловіка

Раніше я не дуже вдавалася до теми стосунків у сім’ї, де живуть люди, які не є один одному родичами по крові. Це такі складні нетрі для мене були, що я не хотіла зовсім вникати в них. Просто жила на своє задоволення, доки не зустріла чоловіка мрії. Мені пощастило, і я теж йому сподобалася; він зробив довгоочікувану пропозицію. До шлюбу все здавалося вельми прекрасним, стосунки ладналися, але спільний побут виявився трохи жорстоким.

Маючи дівчинку, не так просто знову без побоювань вийти заміж. А коли моя Наталочка почала відчувати паніку від знаходження нового чоловіка в квартирі, я зрозуміла, що нервозність її швидко не покине. Дочка ніколи не зазнавала фізичного насильства. Чому їй панікувати від присутності вітчима – незрозуміло. Вона сама пояснює свій стан неясною тривогою та занепокоєнням. Можна подумати, що я карного злочинця в будинок привела.

Поки що вважаю, що милому треба «знайти підхід» до неї. Поговорити про насущне: навчання, друзів, плани на доросле життя – те, що допомогло б привернути його до себе. Розслабившись у безтурботній розмові, вона перейнялася б довірою і бажанням душевно прийняти нову людину.

Я поділилася з ним цими думками. Він підвівся, задумливо глянув у вікно і пішов. Не повертався 5 днів.

Побачила його випадково у супермаркеті, майже зіткнулися лобами. Він сказав “Привіт” і пройшов далі. Тон його голосу був байдужим. І тут він ніби на зло мені підійшов до стійки з гігієнічною помадою і вибрав одну, кинув у кошик, потім: жіночий крем від зморшок; ватяні диски для зняття макіяжу; дезодорант (теж жіночий).

У мене серце кров’ю обливалося від образи та злості. Щоправда, когось уже знайшов чи це було напоказ. Посумувала потім увесь вечір, аж шматок у горло не ліз.

Через місяць у вихідний він раптом з’явився на порозі. Сказав, що все обдумав, я справді мала рацію і готовий наводити мости з моєю донькою.

«Вона тебе покинула? Чи змінила тебе? – заволала я. Будучи оскаженілою, я майже не контролювала імпульси і зірвалася. Накричала на нього, грюкнула дверима перед носом, як годиться, і жбурнула принесений букет квітів прямо йому в обличчя.

Довго кричала, ходячи по кімнаті, яка нелегка в мене доля. Не знаю, що на мене тоді найшло, але згодом я заспокоїлася і спокійно присіла.

Минуло півгодини десь і я вийшла на сходову клітку. Він сидів там на сходах і зализував рани від шипів троянд. Ну, це образно кажучи. Торкався їх, морщився від больових сигналів і скривджено похнюпив голову.

Я була зворушена тим, що він досі не пішов і вислухав (адже через стіни була хороша чутність) весь список моїх претензій.

Це була якась емоційна розрядка, після якої я була спокійно сприймати реальність.

Повернулися додому ми вже вдвох, а потім на порозі з’явилася дочка. Побачивши вітчима на обличчі її знову з’явився вираз, ніби це зомбі постало перед нею. Не знаю, до психолога її чи що зводити… надивилася, мабуть, фільмів чи історій страшних у групі з однокласниками наслухалася…