Чому першу дитину гноблять і б’ють, а другу цілують і балують?

Spread the love

Я народилася, коли батькам було 19 років. Жили утрьох в однокімнатній квартирі. Батько в мене по молодості психований був, репетував, кидав предмети об стіни, йшов з дому. Мати навчалася: одну вищу освіту здобула, потім другу. Батько випивав раз на кілька місяців запої, але ніхто нікого не бив. Мене виховували добре завдяки бабусі. На півроку я виїжджала до неї, навчалася у їхній школі. Влітку та взимку у них жила.

Коли мені виповнилося 10 років, батько загуляв. Ішов-приходив, зникав знову. Тоді моя мати завагітніла. Я з дурості дитячої зраділа, але з народженням почалося моє пекло. Батько повернувся, але тепер вся його злість повернулася на мене. Він навіть мій вигляд не міг переносити. Я боялася йти додому зі школи, стояла в під’їзді кілька годин.

Мати взагалі як підмінили, до мене вона зверталася тільки: “Гей, ти, зроби те й те”. З 11 років готувала, драїла підлогу, тягла важку коляску з пакетами на 5 поверх, часто з температурою. І боялася всього. Вдень я сиділа у туалеті. Бо мати з дитиною спала у кімнаті, батько на кухні. Це якщо на вулиці морози.

Мати нападала на мене без приводу, могла просто схопити за волосся, якщо дитина плакала, подряпати обличчя, облити водою. Виходила на півдня в гості, я залишалася у няньках. А він репетував як різаний, я нічого не могла зробити, від безсилля плакала сама.

Бабуся на той час уже померла. Я їздила до тіток-дядьків, щоб хоч трохи відпочити від цього пекла. З 11 років я перетворилася на дорослу в їхніх очах, яка сама себе нагодує, зробить уроки, прибере за всіма бардак. Хотіла взяти ковбасу – вона сказала: “Це батькові куплено, щоб він два дні їв”. А він прийшов: “Що ніхто не їсть ковбасу”? Вона відповіла: “Толенька, та наїлися ми, їж сам”.

Мати принесла мені у 14 років поношені речі для школи. Я їй сказала, що в такому не можна ходити до школи, соромно. Вона мене так відлупцювала… Таким було моє дитинство з 11 до 16 років.

До моїх 16 років усі заспокоїлися. Переїхали до трикімнатної квартири. Я поїхала вчитися. Пройшло 10 років і я повернулася до них – тимчасово, поки у мене триває ремонт. Брату 15 – величезна дитинка зростом 186 та вагою 90. І що я бачу? Він нічого не вміє! Весь день сидить за комп’ютером – ноги догори, у брудному одязі. Спить тільки з мамою на дивані, вона його вкриває, встає на годину раніше перед роботою, щоб його зібрати до школи.

Батько не п’є, психи кудись зникли. Зашиває куртку йому, возить до школи зі школи, до репетиторів, бокс. Гроші даються йому на тиждень тисячі по 2-3. При цьому мати йому з пенсії половину на рахунок переказує.

На свята дарують по 10-15 тисяч! Школяреві! Посилає родаків кудись подалі щодня, а вони ж потім вибачаються перед ним, що довели бідного. Ніжки йому гладять, голову цілують. І розмови виключно м’які, бо психіка ж тендітна у дитини. Посуд не миє, речі бере, потім на підлогу кидає, а за ним батьки прибирають. Кричить постійно, дверима грюкає.

І в мене тут постало питання: чому батьки так чинили зі мною і чому з другим так гасають? Брат не бачив запої батька, його психи, отримує подарунки щодня без приводу. У нього вірять, його пестять. Він – майбутнє сім’ї, як про це щодня говорять. Навіщо кидати дитинство першу дитину в жертву жирному і ситому життю другої? Я цього ніколи не зрозумію. І не за горами той день, коли батьки стануть немічні і, я впевнена, від синочка вони навряд чи дочекаються допомоги.