Забираючи матусю до себе, я хотіла розбавити позитивом її похилий вік, а вийшло, що я «розбавила» життя собі

Нещодавно я забрала до себе стареньку маму. Їй 81, колишня вчителька.

Досі пам’ятаю наші збори – всі матусині речі помістилися в одну компактну дорожню сумку. Вона взяла халат, шовкову сукню, білизну, пару колгот, пухкий альбом із сімейними фотографіями, чашку, привезену колись із Криму, два кришталеві келихи, з яких вони з татом під бій курантів завжди зустрічали новий рік, Біблію та Кобзар.

Після приїзду мама акуратно розклала все на місця, поставила в сервант чашку, в шафу келихи.

Озираючись назад, я розумію, що раніше приділяла матусі мало уваги. Так, ми з чоловіком регулярно приїжджали, часто гостювали у неї, допомагали по дому, підтримували фінансово, але цього мало.

Мені 56, ще коли був живий чоловік, я пропонувала матері переїхати до нас, але вона відмовлялася – говорила, що заважатиме.

Забираючи матусю до себе, я хотіла розбавити позитивом її похилий вік, а вийшло, що я «розбавила» життя собі.

До маминого переїзду до мене я ремствувала на долю – у мене був вдалий шлюб, ми з Ванею жили дружно, він дбав про мене, поважав, але Бог не дав нам дітей.

Я втратила нашого первістка – був викидень – і більше не змогла народити. Півтора роки тому Іван помер, і я відчула себе страшенно самотньою.

Тепер самотність пішла.

У вихідні, коли я нікуди не поспішаю, мені подобається вранці спостерігати за мамою. Вона звично заколює сиве волосся у високу гульку, одягає довгий теплий халат, вмивається і сідає у крісло-гойдалку.

Зір у неї останніми роками сів, навіть у окулярах їй було важко читати, але я купила сильну лупу, і тепер вона починає і закінчує день читанням Біблії. Іноді під настрій читає Кобзар. Ці дві книги завжди лежать на круглому столику біля її ліжка.

Перед сном, вже лежачи в ліжку, мама молиться – завжди своїми словами, а не завченими молитвами, дякує Богові за прожитий день.

Вона носить на ланцюжку на шиї обручку і ніколи не знімає золоті сережки – подарунок батька, з яким вони щасливо прожили 57 років.

Гуляємо ми з нею рідко і недовго, тільки в хорошу, сонячну погоду – дається взнаки вік, вже болять ноги. Вона майже не дивиться телевізор, вечорами за вечерею ми розмовляємо, згадуємо кумедні випадки з мого дитинства.

Я спостерігаю, як вона перед сном повільно складає на стілець речі, як трохи помітно тремтять її тонкі руки в блакитних прожилках, і в мене стискається серце.

Так хочеться, щоб дорога людина була зі мною якнайдовше!

Ми тепер ніби змінилися ролями: вона, як дитина, з нетерпінням чекає мене з роботи, так само, як я в дитинстві чекала на неї.

Почувши, як стукнули двері, з усмішкою виходить зустрічати мене у передпокій. Я дорогою додому намагаюся купити її улюблені м’які вафлі, щоб після вечері попити чаю, поговорити.

Пам’ятні келихи не нудьгують на полиці – у свята ми п’ємо з них шампанське, як колись пили вони з татком.

Рідна, дякую за моє чудове дитинство, за юність, за твоє занепокоєння, допомогу та поради, за те, що ви з батьком завжди були для мене прикладом!

Будь здорова і живи якнайдовше!