Вигнала дорослого сина. Сидить на шиї, не хоче працювати

Синові 24 роки. Із чоловіком розлучилася три роки тому. Квартиру трикімнатну залишив мені та дітям, вихованням не займався. Син навчався у школі добре, в універі без бажання, відраховували, відновився, ледве його дотягла до диплома.

Цілими днями сидить у комп’ютері, грає по мережі тощо. Нині вже й магістратуру закінчив, шкодує про втрачений час. Каже, якби повернути час тому, то вчився б як годиться. Працює, але зарплата дуже маленька, особливо не прагне, робота дуже інертна, задовольняється малим.

Особливої ​​допомоги від нього немає, ініціативи нуль. Давно його попереджала, що відселю, як тільки отримає диплом. Ось цей день настав. Привітали, а наступного дня йому валізу винесла, щоб збиралася. До цього поступово привчала до дорослого життя – вносив частину комуналки, харчувався в основному сам фаст-фудом, але в загальний холодильник не гребував заглядати. Більше ніяких витрат не ніс, у кімнаті вічний бардак, сміття, посуд брудна.

Іти не хотів. Насамкінець кинув фразу: “Якщо піду, то значить забудь про мене зовсім”. Нині у телефоні мене заблокував. Скажу одразу, відправила не бомжувати: якраз звільнилася двокімнатна квартира з повною обстановкою та ремонтом. Інший би радів на його місці. Квартира колишнього чоловіка. При розлученні я наполягла, щоб сина в неї прописав, там жили батьки чоловіка. Колишній зі свекрухою ще тоді його налаштовували, що мати тебе вижене. Але за фактом йому навіть не пропонували пожити там. Мої аргументи – давно час ставати чоловіком.

Син не хотів туди переїжджати, бо йому далеко їздити на роботу – інший кінець міста. Ну і, можливо, батько вселяє, що я його таким чином покинула, зрадила. А я давно з сином розмовляла на цю тему, придивлялася, чи візьметься за розум чи ні. А допомоги та уваги від нього ніколи не було. Приходить додому і одразу до комп’ютера. Нічого не цікавить, не завжди знає навіть, хто є вдома.

Та й ми не вороги. Просто контакту нема. Він весь час у комп’ютері. Максимум 10 хв може посидіти з нами за вечерею чи обідом. Я була б тільки рада, якби його виховував мужик, але тато був зайнятий особистим життям.

Квартира не його – жодна, ні друга. Але я змогла прописати його до двокімнатної, до якої він зараз з’їхав. І якщо він там проживатиме, то його виселити не мають права ніхто. Ось думаю – може, нарешті, подорослішає. А то орати ми не хочемо – жучара ще той. Обходиться маленьким, хоча хлопець не дурний, голова світла. Нема прагнення. А так є шанс, що сам стане на ноги. Якби все тривало, як раніше, він би до пенсії сидів за іграми. Намагатимуся налагодити стосунки. Зараз витримую паузу, поки сердиться сильно на мене. Але повертатиму сто відсотків не буду.