Не можу жити з чоловіком та дитиною – хочу і готова піти

Spread the love

Мені 22 роки, доньці 8 місяців. На дитині наполягав чоловік, мої батьки. Моя мати вважає, що нормальні народжують зарано. Я народила, але не думала, що буде так важко. Так, я погана, я не маю інстинкту материнства. Я, як виявилось, не переношу дітей. Цілими днями одне й те саме. З моменту пологів неабиякий жах!

Це не перебільшення: як з пологового будинку привезли, почався жах. Вона постійно кричить, прокидається, годувала 1,5 місяці, вся я була в синцях, наполягала свекруху на натуральному вигодовуванні. Чоловік хоче зі мною спати, дому догляду, а я втомлена і хвора. За ці місяці я мала 5 ГРВІ! До цього я взагалі не хворіла. Постійні хвороби: з’явилися плями на тілі, як захворювання шкіри, хоча не знайшли нічого. Потім у мене вічно болить горло, біль в спині.

Мати каже, що я вигадую. Чоловікові на дитину все одно, але вона роздає мені вказівки, як виховати.

Ось, що я вирішила: не житиму з чоловіком і з дитиною, ненавиджу чоловіка. Моя подруга давно їздить на північну вахту, працює кухарем (у мене теж кухарська освіта). Отримує добре, кличе мене. Я вирішила – поїду. Сказала це батькам, на що вони сказали, що посадять мене до психіатричної лікарні, приведуть з чоловіком докази, що я нездорова. Все це сказали чоловікові.

Тепер зі мною постійно хтось сидить удома. Чоловік мене вдарив кілька разів уночі, коли йому розповіли батьки. Сказав, що я робитиму, що належить. Я запитала батьків: “Ви чого хочете? Щоб я в такому стані ростила дитину? Я не мати і не зможу нею стати. Це моя помилка велика. Вона все відчуватиме”…

Я знаю, що батьки та чоловік подбають про неї. Подруга пропонує піти з дому (я можу це зробити) і йти до неї, У березні вона їде на вахту. Щоб я поки що підготувала документи і пройшла лікарів. Вона вже там домовилася, щоби ми поїхали разом. Я намагалася поговорити з батьками та чоловіком, що краще мені дати піти, але вони просто ображають. Один вихід – піти потай…

Я ніколи нікого не ображала, дуже люблю свого кота, вчилася добре, але з пологами щось сталося. У мене все тільки гірше та гірше. Я не можу переносити доньку, коли плаче, йду – просто боюся щось зробити їй. Я розумію, що в мене післяпологова депресія, але рідні взагалі не зважають на мене. Після пологів ставлення, як до хворої. Я не розумію чому, нічого не зробила.

Батьки – люди дуже строгих правил, вони нав’язали мені заміжжя. Так, я була повнолітня і сама могла вирішувати, але якби ви знали мою матір, ви все зрозуміли б. Я не дуже хотіла заміж за чоловіка, вона казала: Що ти збираєшся робити? Стати чиєюсь коханкою? Ми цього не знаємо. Пропонує тобі людина заміж – йди”. Зрештою я вийшла.

Те саме і з дитиною: це просто не обговорювалося, а чоловік не охоронявся. Зараз мене ніхто не слухає взагалі. Мати каже: “Ну всі хворіють, ти просто шукаєш привід вийти з дому і кинути дитину на нас”.

Розумію, що розлучення – не вихід, сама я дитину не потягну, і жити з нею я не зможу. Поки дочекаюсь любові до дитини, я з нею щось зроблю, це виключається. А поки що я не хочу давитися ненавистю і жити начебто все добре.