Вона життя прожила заради нього, а він не знайшов їй місця в своєму домі і в своєму серці

Spread the love

Діти – це сенс життя. Так нас навчали з дитинства, і ця філософія працює у багатьох сім’ях досі.

Чи правильно класти своє життя на вівтар заради дитини? Що робити, щоб не усвідомити на старості, що дочка/син виріс, а радості нема? Чи є єдина формула правильного виховання? Шукаємо відповіді разом, адже напевно ця тема хвилює багатьох із вас.

Сини – це привід гордості. Як може не тішити статний чоловік, який підтримує за руку поруч щасливу матір, що йде?! Син і тяжкості додому донесе, і в гості забігти час знайде, і різних смакот накупить, і словом добрим підтримає. Добре якщо так. Але якщо не так? Якщо син тільки й чекає від матері самопожертви? Якщо він росте егоїстом, і не розуміє, що мати теж має право на своє життя?

Багато років тому у сусідній квартирі жила дуже приємна родина. Мама – інтелігентна жінка, тато – душа компанії, і їхній синочок, бешкетний маленький непосида. Але трапилося лихо – чоловік потрапив до автокатастрофи. Сусідка довго не могла прийти до тями, і згодом вони з сином переїхали в інше місто. Вона тяжко переживала втрату коханого чоловіка і жила лише заради сина.

Здавалося б, синочок теж мав у всьому підтримувати матір, адже в цьому світі вони залишилися лише вдвох. Але не тут було – хлопчик ріс егоїстом. Ми іноді зідзвонювалися, і за розповідями сусідки я розуміла, що хлопчик занадто розпещений. Але це чуже життя та чужа сім’я, тому я не втручалася зі своїми порадами.

Минуло багато років, і одного разу я випадково зустріла сусідку з сином на вулиці. Хлопець виріс красенем і був досить тямущим. До нашого міста вони приїхали вступати до одного з найкращих (і найдорожчих) вишів. Мама ж на тлі сина виглядала втомленою та виснаженою.

Як виявилось, вона працювала на 2-х роботах, щоб відкласти гроші синові на навчання. Не побачила я в цьому гарному хлопці якоїсь щирості, він на людей, та й на мене теж, дивився гордовито, і навіть з якоюсь перевагою чи що. Я не надала особливого значення, але всередині щось неприємно кольнуло. Та й по сусідці було видно, що син виріс, а радості нема. Але краще б тоді моя інтуїція мене обдурила.

Минули роки. Ми із сусідкою перестали спілкуватися, кожну закружляв життєвий побут та свої проблеми. Але одного разу до мене на чай забігла дочка найкращої подруги – дівчина мала добре серце та займалася волонтерством. Вона кілька разів на тиждень відвідувала притулки для людей похилого віку, і допомагала їм. Її мама теж жила в нашому під’їзді, тому й сусідку нашу, що була в цій родині, знали. Так ось, вона розповіла моторошні речі, від яких мені стало не по собі.

У тому самому притулку дівчина побачила хвору нещасну жінку, в якій ледве дізналася про нашу спільну знайому. Виявляється, її туди привезли нещодавно – синові стало дорого оплачувати доглядальницю, тож він прийняв рішення… віддати матір у притулок. Той гарний хлопчик став дорослим багатим чоловіком, але в його житті місця для матері не знайшлося. Хоча вона віддала йому всю себе, ні в чому не відмовляла, плекала.

Я не витримала, і наступного дня пішла її відвідати. Не можна кидати людину у біді – це я знаю точно. Ми наговорилися, наплакалися разом. Вона розповіла, що син закінчив два університети та відкрив свій бізнес, одружився.

Жив він за нашими мірками досить багато. Але коли в будинок матері постукало лихо і прийшла хвороба, то якийсь час він ще намагався знайти лікування, але незабаром відступив і здався. Звичайно ж, здалася й мати, бачачи та відчуваючи таке ставлення. Він найняв доглядальницю, бо забирати до себе маму не хотів (казав, що не міг). Ну а потім зовсім вирішив, що в притулку їй буде не так самотньо і перевіз її сюди, де ми й зустрілися.

Я пішла від неї з розбитим серцем. Дуже боляче і прикро бачити такі ситуації та чути подібні історії. Вона життя прожила заради нього, а він навіть на заході її життя не знайшов їй місця в своєму будинку і в своєму серці.

Немає такої формули, якою можна виховувати дітей. Потрібно слухати серце. Можливо, воно підкаже, в який поворот заходити точно не варто.