Купувала за батька подарунки, вигадували історії, чому його немає поруч і почула, що він кращий за мене

Spread the love

Ми з донькою живемо самі. Кілька років тому мого колишнього чоловіка та тата дочки осяяло: він зрозумів, що сімейне життя не для нього. Адже він ще молодий і стільки може зробити. Бог знає, чим ми йому заважали завойовувати світ. Не шукатимемо зараз винних.

Однак на той момент новина застала мене зненацька. Адже я бачила ситуацію зовсім інакше. Планувався переїзд до іншої країни всією родиною. Ми з донькою поїхали першими – облаштовуватись, займатися документами та готуватися до переїзду чоловіка. Переїзду, що затягувався. Очевидно, саме в цей момент у нього і з’явився час для глибшого знайомства із собою та своїми цілями в житті.

Що ж, сказано – зроблено. Ми розлучені. У нас із дочкою почалося нове життя. Складне. Повне викликів, страхів, часом навіть розпачу. Самотності. Це окрема довга історія — життя мами-одиначки в чужій країні.

Але знаєте, зараз, через рік, все не так вже й погано. Я товариська людина і швидко обзавелася друзями. Мені є комусь зателефонувати, якщо захворію, є до когось з’їздити в гості або когось попросити допомогти зібрати стіл із Ікеа.

У мене затишна квартирка, нова робота, яка дозволяє дбати про доньку. Ми навіть завели кошеня. Тато дитини майже справно сплачує аліменти. Все б нічого.

Але є одне але”.

Складне, неоднозначне, що змушує мене кидатися з однієї крайності до іншої.

Посудіть самі. Я молода, здорова жінка, цілком самодостатня. І не хочу бути перепоною на шляху до чийогось щастя. Але окрім цього, я – мама десятирічної дівчинки. І відповідаю за її щастя. Принаймні поки що.

І не лише за щастя, а й за виховання, здоров’я, освіту, душевний стан. За наявність у неї одягу та іграшок. За режим. За те, що вона їсть та п’є. Ну ви зрозуміли, про що я.

За її відчуття непотрібності також відповідаю я. Непотрібність власному батькові, який обмежує свою участь у її житті аліментами. Який на прохання зателефонувати доньці відмовляється, мовляв, дуже зайнятий. А коли раз на місяць все ж таки дзвонить, не знає, про що з нею розмовляти.

Я втомилася «робити дитині тата», розповідаючи фантастичні історії про її відрядження та цілодобову роботу (а тим часом, спільні друзі надсилають фотографії з поїздок та з вечірок).

Нещодавно ми обговорювали день народження дочки. І на повідомлення про те, що тато знову не зможе прилетіти, бо дуже зайнятий, донька заперечила, адже в останній розмові він сам розповів їй про те, як нещодавно їздив у відпустку. Значить, не так уже й зайнятий?

Чесно кажучи, просто набридло балансувати між «дочці потрібен тато, розмова раз на місяць краща, ніж взагалі нічого» і «все, я здаюся, розбирайся сам, горе-батько».

Нескінченні прохання зателефонувати, купівля подарунків від тата.

Саме подарунки і змусили мене замислитися над тим, що, можливо, я щось роблю неправильно. Знаєте, як я чинила?

Перед Новим роком нагадувала горе-батькові про те, що дитина чекатиме від нього подарунок. На що отримувала стандартну відповідь, мовляв, вибери щось від мене.

Я вигадувала, купувала, а потім довго нагадувала йому хоч би переказати мені на рахунок вартість подарунка. Я намагалася вибирати найбажаніші речі, щоб дочка знала – тато пам’ятає, тато дбає, тато любить.

І, здається, перестаралася. Нещодавно дочка, яка вже вступила у несолодкий передпідлітковий вік, сказала мені за сніданком: «Знаєш, мамо, тато дарує мені такі класні подарунки. Не те, що ти».

Зізнаюся, це був по-справжньому боляче. Здається, я навіть перестала дихати на якийсь час.

Всі образи, вся агресивність на колишнього чоловіка, яку я ретельно ховала навіть від самої себе, прорвалася з-за стіни фальшивого оптимізу. Зникла я, яка завжди посміхається і у відповідь на будь-яку проблему каже: Нічого, переживемо.

І буквально на секунду проступила справжня – та, що не спить ночами, коли донька хворіє. Що все продумує на три кроки вперед. Боїться втратити роботу. Домовляється з подругами про те, хто подбає про доньку, якщо що. Яка влаштовує свято, навіть якщо втомилася та погано. Сидить до ночі над уроками. Готує тричі на день. Ламає голову над подарунками.

А іноді плаче від усвідомлення одноосібної відповідальності. Від відсутності підтримки.

Мені хотілося закричати: “Та ти знаєш, який він насправді, твій батько?”

Звісно, ​​я цього не зробила. А просто жартувала, як завжди. І знову проковтнула всі свої образи. Повернула на обличчя звичну маску “Все добре”.

А потім замислилась. Чи правильно це? Я не хочу, щоб дочка вважала батька поганою людиною. Вірю, що це не послужить їй доброї служби. Я дуже хочу, щоб вона відчувала себе потрібною та коханою.

Але здається, я перестаралася, створюючи образ доброго та люблячого тата, який силою обставин знаходиться так далеко. Завжди передає привіт, дарує добрі подарунки. І обов’язково приїде, дуже скоро, як тільки зможе…

Як на цьому тлі виглядаю я? Звичайна людина, яка може крикнути, бо втомилася, не завжди хоче грати та веселитися. Не купує приставку, бо є речі потрібніші, змушує їсти овочі. Я здається не такою вже щедрою і не такою вже доброю. І не здивуюся, якщо одного дня почую від доньки на свою адресу: «У всьому винна ти. От якби я жила з татком…»

Я поки що не дійшла жодного висновку. Просто не знаю, як правильно. Як не нашкодити найдорожчій людині в моєму житті, не втягнути її в наші розбірки, не зробити жертвою свого его. Але одночасно навчити цінувати чужі зусилля, не сприймати турботу як належне. А самій навчитися не знецінювати свою працю і не спрощувати життя іншим власними зусиллями.