Історія нещасної дитини, яку виховала бабуся 10 років, а потім повернула у сім’ю

Містечко, де живе Марія Петрівна з родиною, невелике, схоже на село. Усі про всіх знають.

Не дивно, що про зникнення доньки Світлани, яка мешкала в обласному центрі неподалік, жінка дізналася від людей. Містечком пройшла чутка, що та або вже не жива, або перебуває в місцях позбавлення волі, а її 8-річний Діма нібито невідомо де вештається. Пізніше гірку звістку підтвердила сестра Марії Петрівни, яка мешкала зі Світланою в одному місті.

Це не було для матері повною несподіванкою. Кілька років тому дочка забрала маленького онука та поїхала зі співмешканцем. Передчуття у Марії Петрівни тоді були поганими, вона благала дочку не забирати онука у невідомість, обіцяла, що його вирощуватиме. Дочка не захотіла нічого слухати, абияк зібрала дитину і зникла не на день чи місяць – на роки. Навіть свідоцтво про народження сина залишило вдома.

Зібравшись із силами, Марія Петрівна з другою дочкою Любою вирушили до органів. За порадою та допомогою у розшуку онука та племінника. Але, вийшовши з райвідділу, вирішили прискорити пошуки та зайнятися ними самі. Вони більше не могли жити звичайним життям, не знаючи де хлопчик і що з ним. Вийшли на інтернат в обласному центрі та дізналися, що Діма там був, тільки прізвище у нього було інше – Невідомий. Дати його надходження до установи та зникнення матері збігалися.

На знімку, показаному інспектором, явно був їхній Діма. Пухкі губи, форма вух, погляд – все було настільки пізнаваним, що сумнівів у спорідненості не залишалося. А коли дістали сімейний альбом і поряд опинилися фотографії дядька з племінником, здригнувся навіть інспектор. Одне обличчя!

Родичів Діми, виявляється, шукали. Пошуки ускладнювало те, що хлопчик назвав лише своє ім’я. Прізвища та адреси не знав. Як не знав і того, хто забув його вночі на міській вулиці. На той момент він майже не розмовляв і пам’яті майже не було. Його то клали до лікарні, то повертали до і зрештою помістили до будинку-школи-інтернату.

Через якийсь час із глибин пам’яті дитини спливли два імені: матері – Олена, батька – Леонід. На ці розбіжності ніхто не звернув уваги. Марія Петрівна поспішно оформляла документи на опіку. На руках у неї були метрики онука, тож це було нескладно. І ось вона на порозі будинку-інтернату.

Піднімалася сходами, і серце готове було вискочити з грудей. У медпункті, куди її направили, вже зібралися співробітники сирітської установи. Так було завжди, коли знаходили родичів і дитину забирали до сім’ї, – хотіли переконатися, як близькі люди зустрінуться, чи потрібна дитина.

Марія Петрівна сиділа наполовину до дверей, коли нянечка ввела Діму, і буквально завмерла в очікуванні: «Онук чи ні?». А Діма, який до цього скований і майже не розмовляв, несподівано посміхнувся. Зазирнув їй в обличчя з одного боку, з іншого, обвів усіх сяючим поглядом і знову посміхнувся. Широко розвів убік рученята і раптом різко, з несподіваною для нього силою, обійняв за шию і видихнув:

— Бабуся…

Вона вся подалася назустріч, обняла худеньке тільце, міцно притиснула до себе і крізь сльози почула:

– Бабуся, ми будемо разом? Ти забереш мене?..

Співробітники будинку-інтернату плакали і дивувалися: Діма говорив. Нехай погано, не дуже виразно, але казав! А Марія Петрівна, яка до від’їзду доньки виховувала онука, знала, що то була нормальна дитина, без відхилень у розвитку. Відповідала крізь сльози:

– Заберу, звісно. Бачиш, одяг привезла.

Вона ще не знала, що плакати доведеться щоразу, коли переодягатиме хлопчика.

Діма ще там, у своїй кімнаті, підняв сорочку і показав велику, з жовток, пухлину на хребті, а потім сліди від численних ран на тілі. Це не поміщалося в голові Марії Петрівни: 10 слідів від удару ножем, з них три – на голові! Сколота ключиця, на правій гомілки – сліди від опіків.

З плутаної мови змогла зрозуміти, хоча розум і серце відмовлялися це розуміти, що на тілі дитини гасили бички, потім палили целофан і розплавлений капали на ногу, що його постійно кололи. Господи, волала жінка до неба, як ти терпиш нелюдів, як дозволяєш їм ходити по землі?

– Дімочко, – питала вона, – а чому тебе кололи? Ти хворів?

Він напружено морщив лоба:

— Я їсти просив…

Марія Петрівна особливо боялася пухлини. Привезла Діму додому, зайнялася лікуванням. Ванночки з різними травами, примочки – і розсмокталася пухлина. Але це була лише частина турбот – у хлопчика виявилося стільки болячок, що Любі довелося на якийсь час залишити роботу і зайнятися виключно ним.

Навіть спати лягали всі разом, по обидва боки від Діми, бо він кидався ночами, кричачи: «Маму пустіть, не бийте!». І щоразу, плачучи, бабуся й тітка думали про одне – за що таке покарання дитині…

Проте були в них і свої, маленькі радощі. Коли Діма почав розмовляти та згадувати. Сестричку, маму, яка часто була при тямі, батька, який був не рідним і знущався з прийомного сина, а потім кудись вивіз. Що ж до його власного імені, у класі стали помічати, що він не завжди відгукувався. А коли кликали особливо наполегливо, обертався зі словами:

– Я – Сашко. Зрозуміло?

Набагато пізніше з’ясується, що це ім’я його батька. А поки що Діма пішов до школи, і це стало для сім’ї подією. Спочатку доводилося водити його за ручку, але поступово ставав самостійнішим. Хлопець виявився кмітливим, щоправда, у середніх класах став лінуватись. Натомість у роботі був вогонь! Як не просили не старатися надто під час збирання картоплі, не слухав. Намагався так, що потім хворіли поранені ноги. Здоров’я не дуже – довелося навіть оформити групу.

Але на болячках у сім’ї намагалися не зациклюватися. Марію Петрівну тішило добре серце онука, якого не озлобили страждання. Особливо це виявлялося по відношенню до її старенької матері, що жила з ними. Діма і поїсти їй готував, і десять разів питав, чи їла, і вмовляв поїсти, якщо не було апетиту.

Виходжуючи онука, Марія Петрівна не припиняла шукати доньку. І знайшла. Та з’явилася. Щоправда, зателефонувала не додому, а сусідам, і на всі заклики до совісті відповідала одна:

– Я людина доросла (розумійте: відчепіться!).

А потім мати та дочка зустрілися. Двічі. Вперше у службах, де Світлана намагалася з’ясувати, на якій підставі чужій дитині дали її прізвище. Другий та останній раз – вдома. На розповіді про знайденого хлопчика відреагувала своєрідно:

– Бабуся знайшла, хай і виховує, а в мене інша родина.

Найдивовижніше, що Світлана була не одна – із СИНОМ ДІМОЮ.

Так у сім’ї стало три Дмитра: великий (син Марії Петрівни), середній та маленький.

Навіщо ці прості добрі жінки шукали батьків хлопця? Ніяк не було схоже, що хотіли повернути його їм після стількох страждань. На питання прямо:

– Хочете віддати Діму батькам?

Марія Петрівна не встигла відкрити рота, як Люба вигукнула стривожено:

– Ні! – І додала: – Ми стільки перестраждали разом, стали настільки рідними, що двох днів не можемо прожити порізно.

Розповіли, як Дімі довелося лежати в обласній лікарні, щоб отримати групу, – дзвонив додому по п’ять разів на день (ще без стільникових телефонів). А коли одного разу відправили до літнього табору, захворів так, що довелося назавтра забрати.

– І хвороба одразу пройшла, – сміялася Люба.

А хотіли знайти батьків хлопчика з кількох причин. Стягнути аліменти – ростити підлітка, щоб не почував себе обділеним, у небагатій родині було важко. Дізнатися точну дату народження. Зрештою, поглянути у вічі людям, які «нагородили» дитину такою долею.

Що сам Діма? Не розпускав нюні та тримався молодцем. Іноді, щоправда, у нього виривалося:

– Я пам’ятаю все, але нічого нікому не скажу, доки не виросту.

Проте набагато частіше Марія Петрівна та Люба від нього чули:

– Я від вас не піду нікуди.

Батьків таки знайшли. У батька давно друга родина та пристойна посада. Мати втретє закодована – одразу навіть не помітила, що 8-річний Діма зник. Онука шукала бабуся по лінії тата. А він 10 років вважався зниклим безвісти!

Десять років Марія Петрівна та Люба ростили Діму як рідного, разом із ним закінчили школу. Віддавали батькам вже цілком дорослу людину, але й зараз не переривають із нею зв’язок. Здзвонюються, Люба періодично зустрічається з ним, передає гостинці, купує для нього речі.