Я ненавиджу батьків за те, що у мене не було нормальної родини
Нині мені 18 років. Коли мені було 5, батьки розлучилися. Я мешкав тиждень у батька, тиждень у мами. У мами за півроку з’явився новий чоловік, за рік десь з’явилася сестра від мами. У тата через рік після розлучення з’явилася жінка, за півроку народився брат. У дитинстві я гадав, що це нормально. Тільки бабуся з дідусем по батькові ще тоді говорили: “Не хвилюйся, ми тебе не кинемо в майбутньому”. Я тоді не надав значення їхнім словам.
У 15 років я зрозумів, що я не маю нормальної родини. Хоча начебто мати з батьком любили однаково мене та своїх нових дітей. З мачухою та вітчимом нормальні стосунки були, хоч коли я зрозумів, що це не сім’я, я дивувався, чому вони всі мене не ненавидять – я ж чорна пляма з минулого в їхньому світлому майбутньому. При цьому у мене до брата та сестри були теплі почуття, вони мене також вважали старшим братом.
Після настання мого 18-річчя батьки мого батька (вони дуже заможні люди) оформили на мене даровану на квартиру в центрі на 140 квадратних метрів, дві двокімнатні квартири у звичайній новобудові зі звичайним ремонтом, будинок за 30 кілометрів від міста на 150 квадратних метрів з відмінним ремонтом та з великою земельною ділянкою. Сказати, що я здивувався такому подарунку долі – це нічого не сказати. Чи не плакав від щастя, чесно кажучи. Вони сказали, що я їхній улюблений онук.
Це було майже все їхнє майно. У них залишилася проста трикімнатна квартира у центрі, сказали – за заповітом на мене і її відпишуть. Також вони сказали, що зрозуміють мене, якщо я пошлю маму, тата, вітчима, мачуху кудись подалі. Я вирішив не говорити про нерухомість, просто висловити, що їх ненавиджу. Я так сказав усім окрім мачухи, таки вона два тижні на місяць прала, готувала, прасувала речі – все робила для чужої їй людини, пасинка. Я їй дякую за все!
А коли висловив усе мамі, татові, вітчиму, побачив, що мама ридати почала, батько вперше в житті плакав, вітчиму стало прикро, чому я здивований, адже я ж чужа дитина. Про спадщину не говорив. Тепер мене мучить совість, от думаю помиритися з ними після того, як сказав, що я ненавиджу їх усіх за те, що в мене не було нормальної родини.
Це не гроші зіпсували мене, просто так я зміг без страху висловити свою думку, мама та тато сказали, що вони завжди мене любитимуть однаково з іншими дітьми. Жив я, що в тата, що в мами – зазвичай вистачало. З дідусем та бабусею не були близькі, хоч вони і з татом не особливо тепло спілкувалися, але у подарунок на 18-річчя віддали майже все, що дідусь нажив.
Просто, з одного боку, сумління мучить, що батьки плакали через мене, а з іншого, реально, як камінь із душі, що я все висловив. Адже я завжди просто хотів і хочу жити у повноцінній родині. Адже все було не як у інших: у садочку, у школі у всіх були повноцінні сім’ї, друзі також мали одні улюблені батьки, дівчину нормальну сім’ю: маму, тату, сестрі. Тільки у мене в цьому житті все вийшло шкереберть…