Історія одного розлучення. Син пішов до батька

Сімейство постійно сварилося. У Ніни та Миколи було двоє дітей – 8-річний Валерка та п’ятирічна Віка.

Сварки найчастіше стосувалися мами, її різного ставлення до дітей. Як народилася дочка, син для Ніни немов перестав існувати. Приголубити? Поговорити із хлопчиком? Ні. Для неї існувала лише дівчинка. Її запити. А та швидко зрозуміла, росла капризною та ябідою. Адже мама завжди на її боці. А Валерку просто не помічала. Могла накричати, вдарити, щоб не мішався під ногами. Микола цього не розумів.

– Колю, Віці треба купити нові чобітки.

– А зі старих вона виросла? Ми два тижні тому купили.

– Але ж ми купили їй синенькі, а я тут такі червоні бачила, і курточку в тон.

– Ніно, у Вікі все є. А ось у Валери розвалилися кросівки.

– Ну що ти причепився, у нього ще одні є.

– Ті, що є, малі. Віці, значить соту пару непотрібних черевиків, а син обшарпаний ходитиме?

В суботу:

– Колю, ви з Валерою підете до магазину, купіть продукти на тиждень. І мені грошей дай.

– Ніно, я тобі віддав два тижні тому майже 30 тисяч. Де гроші? Адже ще й твоя зарплата тисяч 10 була.

– Я купила будиночок Віці, і новий комбінезон, і так, ті самі черевики. А решта розійшлася.

– Отже, я тепер продукти купую сам, все оплачую сам. Тобі даю по тисячі на тиждень на непередбачені витрати: проїзд чи щось купити. А то Віка у нас як принцеса, а син як чужий.

За кілька днів Микола прийшов додому раніше і тихо зайшов. Вдома стояв крик:

– Ти, ур…, тебе хтось просив чіпати Вікін пластилін.

– Мамо, я його просто прибрав зі столу, мені робити уроки…

– Увечері зробиш. Ще раз торкнешся.., – пролунав гучний звук удару.

Микола влетів у кімнату. На щоці у сина червонів слід від удару. Ніна, не бачачи чоловіка, замахувалася вдруге. Микола перехопив руку.

– Ти зовсім з глузду з’їхала. Я вже не можу. Сина забираю, і ми розлучаємося.

– Та хто тобі його віддасть? Зі мною житиме. І аліменти платитимеш.

Батьків розлучили. А дітей визначили жити із мамою. Присудили аліменти. Адже ніхто не питав дітей.

Тато з бабусею продали квартиру в іншому районі і купили недалеко від школи. І Валера спочатку рідко, а потім уже щодня після школи йшов до тата з бабусею. Робив уроки, сидів до вечора. А ввечері неохоче йшов додому. Інакше мама скандалила і могла вдарити. І на тата накричати. А Валера не хотів, щоб вона на тата кричала.

– Тату, чому мене мама не любить?

– Любить, звісно, ​​вона ж мама.

– Ні, тату, вона тільки Віку любить. А мене тільки терпить, щоб ти більше аліментів платив. А сама їх все на Віку витрачає.

– Ну, тебе я люблю і бабусю, – сумно зітхав тато.

Через рік Валерка вже й ночував у тата, мама дедалі більше займалася Вікою. Дівчинку треба було готувати до школи, а вона не хотіла слухати нікого. На підготовчих заняттях бігала класом. Робила лише те, що хочеться їй. Ніна заявляла на зауваження вчителя:

– Це ви не можете зацікавити дівчинку. Вона дуже розумна. Просто їй із вами нецікаво.

Коли вони прийшли в третю студію, і повторилося те саме, навіть любляча мама задумалася і почала суворо говорити з донькою. Але не тут було. Звикла до вседозволеності, дівчинка репетувала, падала на підлогу. Вимагала тільки те, що їй хочеться. на людях було дуже соромно. У саду теж скаржилися на капризницю.

За всіма цими проблемами на Валеру часу у Ніни зовсім не вистачало. І він фактично переїхав до батька.

А за півроку Ніні прийшов позов до суду: про визначення місця проживання Валери з татом.

Микола до суду не пішов, прийшов адвокат. А ось Ніна зі своїм юристом прийшла. Вона заявила, що син має бути з нею, що він у тата з’їхав у навчанні, а батько не має постійної роботи, і взагалі хлопчик хоче бути вдома з мамою.

Але на суді було розглянуто висновки органів опіки, характеристики зі школи, заслухано вчителів. Усі підтверди, що хлопчик тривалий час проживає у батька, який його одягає та взуває. На збори теж тільки тато ходить. А у навчанні хлопчик за останній рік дуже підтягнувся, і навіть краще, ніж рік тому навчається. І робота в тата є, стабільна. Із заробітної плати тата мамі на дітей, до речі, аліменти платять у розмірі однієї третини, що становить близько 20 тисяч на місяць.

І ще у суді заслухали самого Валеру. І він чесно сказав, що хоче жити з татом. Та він і так із ним живе. А у мами Віка є.

Суд розглянув справу дійшов висновку, що батьком створено належні умови для виховання, розвитку та освіти неповнолітнього сина. І визначив місце проживання із батьком.

Обов’язок щодо оплати аліментів на сина з нього зняли.

Валерка був щасливий. А ось Ніна ні. Вона залишилася віч-на-віч із розпещеною донькою, дохід зменшився. Усі примхи виконати вона не могла, і просила допомоги у чоловіка. Але він відмовляв.

– Живи за можливостями. А краще давай разом подумаємо, як дочку рятувати, порадимося з вчителями, психологами. Адже розбещена вона у нас не в міру.

– Ти… Валерою займайся, а з донькою я сама, – шипіла Ніна.

– Тоді, якщо проситимеш або знову Валерці намовлятимеш гидоти, я подам на тебе на сина аліменти. Зрозуміла?

І Ніна мовчки кивнула. А вдома зростала проблема. І як її вирішити вона не знала. Але колишнього чоловіка та батька дівчинки до неї навіть підпускати не збиралася.