Бачу, що чоловік любить, а повертатися не хоче

Ми із чоловіком разом три роки, є дитина. Відносини завжди були нерівними: то кохання, то розлучаємося. Обидва дуже запальні та емоційні. Але приблизно рік тому почав поводитися так, ніби я не дуже важлива у його житті. Знаю, що не зраджував і нікого зараз не має. Кілька разів після бурхливих сварок роз’їжджалися на тиждень, але наступного дня вже воркували телефоном.

Цього разу все серйозніше. Не привітав із роковинами, з днем ​​народження дитини, ставився начебто і не потрібна я йому. Якось усе накопичилося і чотири місяці тому після сварки я йому сказала, щоб він забирався. Ось він і поїхав до мами. Практично наступного дня ми вже нормально спілкувалися та планували, як вибудувати стосунки, щоб у майбутньому все було добре. І тут різко він мені заявляє, що поки що поживе у мами.

Місяць не приїжджав. Коли приїхав, сказав, що за сорочками і поки буде в мати, а ми налагоджуватимемо наші стосунки спочатку по телефону. Ще раз скажу: впевнена, що в нього нікого немає, він просто п’є, гуляє з друзями і розважається. На моє запитання: “Чи ти плануєш повертатися додому” відповідав “так”.

Можливо, я й сама поводилася не найкращим чином: то писала і говорила, що люблю, то писала, що він поводиться, як останній … і я не хочу його бачити. Третій місяць уже, як ми порізно, він звів спілкування навіть телефоном до мінімуму. Міг по два тижні не дзвонити. Я злякалася, почала писати як люблю його. Три місяці казав, що кохає, але не знає, як повернутися.

Четвертий місяць почався з того, що ми два тижні не спілкувалися, я написала смс, мовляв, давай миритися. Він сухо зазначив: “Давай. Люблю вас, ви моя сім’я”. Приїхав, була бурхлива гіч. За день знову приїхав. Все було просто супер!

Але через день, коли я почала розмову, що робитимемо далі, сказав, що більше мене не любить, підпише всі папери на розлучення і приїжджатиме лише до дитини, а повертатись додому бажання немає. Я відчуваю, що він теж мене любить, але ніби сам себе переконує, що не хоче. Я не бачу в нього повної впевненості, що це точка, але словами каже саме так.

Ми завжди мали складні стосунки, але я його люблю. Хоча він був завжди винуватцем та ініціатором проблем. Я з першого дня у пологовому будинку працювала, заробляла більше, ніж він. Купила квартиру, зробила ремонт. Його жодного разу не дорікнула. “Хочеш із друзями гуляти – йди”. “Не вставай до малої, я сама погодую і переодягну”. “Ось тобі вечеря”. “Ось тобі нова футболка”. “Тільки будь відповідальним і люби нас”. Зараз не з нами, але доньці кажу, що тато гарний, тату обійми, поцілунок.

Я не знаю, як обернути його неповагу до поваги, адже він має бути мені вдячний. Я витягувала, підтримувала, допомагала. Спочатку було взаємно все добре, але коли він почав приймати все як належне і поводитись неналежно, почала відповідати. Не тим самим, але всім виглядом показувала, що це мені неприємно. Ну і наприкінці вже повертала агресію, яку він виявляв до мене. Але коли був ніжний, відповіла ніжністю. Межі не збудувала – це правда. Він їх переступав регулярно. Наче промацував, куди далі можна зайти.

Я начебто залежна від нього. Сама виросла у повноцінній сім’ї та хотілося, щоб дочка також росла. Ось тому і б’юся як риба об лід, щоби повернувся. Він непоганий чоловік, теж по-своєму старався. Але скоріше для себе, аніж для нас. Я люблю його, нашу сім’ю, а він, мабуть, лише себе. Я взагалі не втрачаю надію, що раптом у нього клацне і він усе зрозуміє, але як поводитися для цього, не розумію.