Мама весь час лізе до моєї родини і не дає жити своїм життям

Я зі своєю родиною та моя мама живемо у столиці, а вся рідня живе в області. Мама переїхала ще у 80-х роках. Чоловіка чи інших дітей у мами немає. Подружки та знайомі є, але мало спілкуються – мама і сама не сильно хоче, каже, не близькі, бо не з дитинства знайомі. І всі вони сімейні, дачні, працюючі…

Ми з чоловіком та дитиною вже багато років живемо окремо та платимо іпотеку. Мама живе у своїй квартирі поряд із нами. Проблема в тому, що мама з кожним роком вимагає все більше уваги, хоче жити з нами, хоче постійного спілкування, дзвінків, спільного відпочинку.

Скаржиться на хвороби, старість, на мене, що самотня і не потрібна мені нікому. Що скоро стане немічна, а від мене турботи не дочекаєшся. Щодня живе як останній. Щось сьогодні не подзвонила, а раптом її вже не стало, а я не знаю і не допомогла.

За лікарями бігає постійно, але вони кажуть – здорова. Є звичайні місцеві болячки, як більшість жінок. Ну і простуджується часто. Мамі 63 роки, пенсіонерка, не працює, нічим не займається та не захоплюється. Чоловіки та тварини її не цікавлять, бо не хоче доглядати їх, хобі ніякі не подобаються, спорт теж не цікавить. Читати або вчитися її не змусити, подорожувати їй не комфортно і поїхати нема з ким.

Мама просила і вимагала терміново онуків більше їй народити. Я думала – народжу, мама щаслива буде, але вона ще більше почала вимагати уваги та турботи до себе.

З онуком, звичайно, допомагає: вона його розважає та гуляє з ним, годує, дуже любить. Я в декреті, роблю все по дому, готую всім щодня, прибираю постійно, догляд за дитиною, до магазину ходжу для нашої родини та для мами. Але мама хоче, щоб я весь вільний час проводила з нею і з дитиною. Щоб прибирала за нею, накривала на стіл, робила чай.

Часто поводиться, як дитина, а я маю все зробити, все подати, організувати і прибратися. Я це роблю щодня. Інакше влаштовує голодування. Потрібно постійно пропонувати чай та підносити, інакше ображається.

Якщо просиш прибрати за собою посуд у посудомийку, вважає, що я його принижую. Кинути брудні речі дитини в кошик – знову принижую. Помити іграшки – знову приниження. Хоче, щоб спілкувалася лише з нею та з дитиною. Вона проти мого навчання, хобі, спілкування із подругами. Вважає, що мій чоловік зайняв її місце, і якби його не було, то вона жила б зі мною та дитиною.

Не задоволена, якщо ми з чоловіком та дитиною їдемо у відпустку, ревнує, якщо ми спілкуємося зі свекрухою та ріднею чоловіка. Хоче командувати в мене вдома, вважає, що мій будинок – це її другий будинок. Приходить без дзвінка, вона має ключі свої. Усі будні дні у нас вдома весь день, доки чоловік на роботі. У вихідні вимагає до неї в гості дитину вести і самим приходити сидіти з нею хоча б кілька годин.

Я хочу жити своїм життям, мені та чоловікові ще 30 років немає. Але мама постійно плаче, хапається за серце, скаржиться на моє небажання віддати їй увесь свій вільний час. Каже – ночами не спить, всю ніч плаче, бо я її не люблю.

Ми з чоловіком вже їй і ремонт зробили, подарунки та продукти купуємо постійно, усі її паперові справи вирішуємо, на машині возимо, зі святами з усіма вітаємо. До рідні на возили. Але їй все мало, я все одно погана дочка, яка не приділяє уваги. І господарка я погана, і мати, і дружина нікудишня, і просто добре влаштувалася, що чоловік є і техніка за мене все робить. І найбільше лихо для неї, що я не живу з нею.

Постійно відчуваю роздратування та почуття провини. Хочу бути доброю дочкою, але не виходить. Не знаю, як виправити ситуацію з мамою